Джеймс Хедлі Чейз - Меллорі

ДОСХОЧУ!». Білявка у його обіймах тихенько застогнала та притислася до нього ще міцніше. «І оце вони називають розвагою?» — запитував себе Коррідон. Ця жінка анітрохи для нього не важила. Вона не викликала у нього бажання. Коррідон із відчуттям утіхи усвідомив, що весь той час, відколи він урятувався з рук гестапівців, геть позбавив його звички до нерозбірливих зв'язків із жінками.

— Милий, — сказала Рита, легенько зітхнувши. — Милий Стіве, — мовила вона й заплющила очі. А тоді провадила далі: — Тримай мене отак. Я така сонна.

— Ну, то поспи, — сказав Коррідон і потайки витер губи рукою. — Я нікуди не втечу, — додав він, шкодуючи, що таки не може втекти.

Рита й справді заснула, і Коррідон відчув неабияке полегшення. Вона спала, поклавши голову Коррідону на плече та притулившись своїм білявим волоссям до його обличчя, а він пильно дивився у вікно, думаючи про Гарріса та запитуючи себе, чи той теж їхав з Ритою в таксі до Вімблдона і чи вона так само нахиляла його голову до себе, щоби поцілувати.

Що ж, Гарріс — мертвий. Мабуть, його вбили саме тоді, коли він виходив від Рити. Коррідон притиснув руку до свого боку. Під плащем відчувалася заспокійлива вага автоматичного тридцятивосьмикаліберного пістолета у наплічній кобурі. Меллорі не здолає його так просто, як Гарріса.

Уже перейшло за першу годину ночі, коли таксі зупинилося перед невеличкою усамітненою віллою на самісінькому краю Вімблдон Коммон.

Коли водій відчинив дверцята, Рита Аллен підвелася, сіла та швидким рухом пальців поправила зачіску.

— Усе гаразд? — запитав Коррідон, допомагаючи їй вийти з автівки.

— Так. Та остання порція бренді була, либонь, зайва. — Вона хихикнула, по-власницькому тримаючи його за руку. — Та зараз зі мною вже все гаразд.

Розплачуючись з водієм, Коррідон угледів відблиск води у місячному сяйві. Це привернуло його увагу. Не більше ніж за двісті ярдів від дому Рити Аллен розкинувся широкий став, оточений вербами. Коррідон вражено вдивлявся у нього, запитуючи себе, чи не у цьому ставі знайшли тіло Гарріса. Він відчував неабияку спокусу довідатися про це у Рити.

— Ну ж бо, зайдімо досередини, — сказала вона, тягнучи його за руку. — Я би хотіла випити ще.

Коррідон піднявся сходинками разом із Ритою та постояв за її спиною, поки дівчина відчиняла двері. У світлі місяця її волосся було схоже на шовкове прядиво.

— Ти мешкаєш тут сама? — запитав він, заходячи слідом за нею до невеличкого темного передпокою.

— О, так, сама-самісінька, — відказала вона і засміялася: — Тебе це дивує?

— Трішки. — Він закліпав у затіненому світлі, яке вона увімкнула. — Я так собі гадаю, що для самотньої людини зручніше мешкати у квартирі.

— Заходь і візьми собі щось випити, — сказала вона, попровадивши його до вітальні.

«Типове любовне кубельце», — цинічно подумав Коррідон. Чільне місце у кімнаті займала велика канапа. Одразу навпроти дверей стояла масивна шафка для коктейлів, зроблена з червоного дерева, переповнена пляшками й дорогими кришталевими тумблерами та винними келихами. Коло електричного обігрівача, що затуляв собою порожній камін, стояло зручне крісло. Підлогу вкривав вишуканий китайський килим, а два торшери відкидали на стелю бурштиново-жовте світло.

— У тебе тут доволі стильно, — сказав Коррідон, кидаючи свого капелюха на канапу.

— Так, — відгукнулася Рита, — доволі стильно. — Несподівано в її голосі забриніла нотка гіркоти, і Коррідон уважно поглянув на дівчину. Вона стояла коло шафки для коктейлів, втупивши погляд у канапу, її обличчя застигло. — Ну, то що ти питимеш? — зненацька запитала вона й додала: — Тільки не думай, що й решта будинку обставлена так само. Це не так, і це особлива кімната.

— Скотч. Дозволь, я сам приготую. І що у ній такого особливого?

— Сідай. — Вона налила у склянку чистого віскі, відчинила крихітний холодильник, вбудований у шафку, та дістала з нього чашу з льодом. — Ну, бо просто вона таки особлива, хіба ні? Я називаю її моїм театром дій. — Вона байдуже знизала плечима й провадила далі: — О, розумію, я — жінка сумнівних чеснот. Адже так це, здається, називають?

— Про що це ти говориш? — спантеличено запитав Коррідон.

— Ні про що. Усе гаразд. — А тоді вона раптом усміхнулася та сказала: — Ти розважайся тут, а я поки перевдягнуся хутенько.

«Скільки разів мені доводилося чути ці слова?» — запитував себе Коррідон, цмулячи свій скотч. Більшість досвідчених жінок, яких він знав, казали йому достоту ті самі слова. Він дивився, як Рита виходить із кімнати, і розумів — уже за кілька хвилин вона повернеться та очікуватиме, що вони кохатимуться. Ця думка дошкуляла Коррідону, і він, насупившись, ходив туди й назад. У цій кімнаті не було нічого, що могло б його зацікавити. Тут не було ні шаф, ані шухляд, у які можна зазирнути. Жодного місця, де міг би бути захований ключ до розв'язання таємниці місцеперебування Меллорі.

Почувши, що Рита ходить нагорі, Коррідон підійшов до дверей. Вийшовши до передпокою, він дістався іншої кімнати, відчинив її, увімкнув світло та побачив, що всередині взагалі немає меблів, лише пил, який грубим шаром вкривав дошки підлоги. Що ж, недарма Рита визнавала, що не всі кімнати такі розкішні, як та, в якій він допіру був із Ритою. Коррідонові стало цікаво, скільки ще таких порожніх кімнат у цьому домі.

Він сидів, розвалившись, у кріслі, коли увійшла Рита. На ній був шарлатовий халат з важкого шовку, й у дверному проході вона зупинилася, позуючи, щоби Коррідон як слід нею помилувався. Але він бачив у ній лише ляльку з порожнім обличчям. Для нього вона була істотою з плоті та крові не більше, ніж зображення жінки, що з'являється на екрані завдяки технології техніколор[33].

— Дуже мило, — сказав Коррідон, коли Рита впала на канапу та вмостилася поруч, усміхаючись до нього. — А зараз дозволь, я приготую напій і для тебе.

Вона витягнулася на канапі й напівобернулася, щоби мати змогу бачити Коррідона. Її халатик розлетівся, відкриваючи довгі, білі та гладенькі ноги.

— А ще кілька годин тому ми навіть не були знайомі, — сказала вона. — Аж не віриться, правда?

Він похмуро погодився, вручаючи їй віскі з льодом.

— А скажи-но мені дещо, — почав він, стоячи над нею. — Чому ти, маючи такий дім, працюєш у крамниці?

— Треба