Клаудіо Лаґомарсіні - По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

заважає поширити перевірку на інші вирази, синтагми, підрядні речення, цілі абзаци. Для певності проглядаємо разом увесь переклад (мій) у доволі повільному темпі, щоб вона змогла записати і «звірити» з власним.

Нарешті, перш ніж розпрощатися, вона повідомляє, що збирається у гори днів на десять, а тому вирішила підігнати роботу над домашніми завданнями, щоб сповна насолодитися канікулами.

— Повернешся до твого дня народження? — запитую я з надмірним зацікавленням, яке хотів би приховати.

Виправдовуюся:

— Я добре пам’ятаю дату, бо вона якраз за місяць від мого.

Сара підтверджує, що я правильно пам’ятаю. Але не запрошує мене на святкування, за умови, що вона таки збирається його влаштовувати.

— І що тобі подарують? — запитую. Звісно, запитання дурне, але нічого кращого мені не спадає на думку, а я всіляко намагаюся продовжити розмову хоча б на кілька секунд, наслухатися її голосу, дозволити йому ще мить лунати в моїх вухах, перш ніж повернеться тиша.

Вона починає з майже фіскальною точністю наводити мені перелік очікуваних подарунків: від батьків, від бабусь із дідусями, від тіток і дядьків, від сестри. Я все чекав, коли вона додасть до переліку жениха (вистачило б чоловічого імені без пояснень: Лука, Джакомо, Роберто), але не почув.

— І потім, — додає на завершення із носовим хихотінням, — коли повернуся, сподіваюся знайти гарний букет із червоних троянд від невідомого залицяльника.

Я мовчу, бо не розумію, чи це сподівання має загальний характер, чи це натяк на мою поведінку закоханого, але недостатньо сміливого, — пастка, щоб вивести мене на чисту воду.

Мені нічого кращого не спадає на думку, як бовкнути:

— Звісно, он скільки їх навколо тебе в’ється! Хоча б одна квіточка, побачиш, а перепаде.

— Та хто там в’ється, кому я потрібна? — промовляє вона. — Нікому до мене немає діла.

І сміється отим своїм хитрим смішком, що означає якраз протилежне.

**

Ми сиділи у ванній під вікном, коли хекання Звіра, що зітхає, нарешті припинилося. На парковку в’їхала автівка і різко загальмувала, розкидавши навсібіч гальку. Ми почули, як гепнули дверцята машини, потім другі.

Мама визирнула через жалюзі.

— Охорона, «Преторіанці», — сказала.

Я й собі визирнув і побачив приземкуватого огрядного чоловіка, який світив ліхтарем на хвіртку бабциного будинку. Другий, іще товщий, обійшов навколо домівки Дятла, зайшов зліва, з боку городу, і вийшов праворуч, підсвічуючи собі шлях ліхтариком. Обидва всілися в автівку і рвонули з місця.

— Так йому й треба, — прокоментував Вейн наступного ранку, коли мама розповіла йому про побачене. — Сам потрапив до власної пастки. Шкода тільки, що й твою матір за собою потягнув.

— Послухай, вона — не мала дитина. Ти її попереджав. Але вона й чути не хоче, слухає лише його одного. Тепер нехай сама розгрібає. Вони й досі переконані, що в усьому винна Каті, бідолашна дівчина. Я зустріла її кілька днів тому в супермаркеті, вона зовсім занепала духом. Каже, нікуди не беруть на роботу.

— Хто така Каті?

— Доглядальниця... Дійниця.

— Он як, нікуди не беруть? Лайна шматок!

— І знаєш, що вона мені сказала? Коли вона ще працювала там, то він або моя мати завжди про мене пліткували: куди це вона вирядилася? Або: хіба ж можна о цій годині повертатися додому, коли на тебе двоє дітей чекають?

— Та плюнь, що тобі до того?

— Звісно, нічого. То я так, просто. Та якби я сподівалася на материну підтримку після розлучення, довелося б нам із дітьми жити на вулиці.

— Годі тобі...

— Авжеж, годі. Просто подумалося. А знаєш, що ще мені сказала Каті?

— Забудь і не думай, воно тобі треба?! Аби тільки нервуватися!

— Так, звісно. Воно мені не треба. До речі, Каті каже, що вони й про тебе пліткували. Називали тебе... як там? Чоловік-Усезнайко, здається. А все через город, тому що ти розказуєш, як і що робити, і так поводишся, ніби, крім тебе, ніхто не здогадається, коли поспіли помідори.

— Он як! То це вони таке кажуть?! Лайно собаче!..

— Авжеж. Але це я тобі просто так сказала. Не бери в голову.

— Звісно, що не братиму. Але тим часом заберу свій бак, як уже давно хотів зробити. Потім зберемо нашу час­тину помідорів і — до побачення, гуси! Наступного разу нехай його внучок сапою махає. Дідусю, дідусю, а банани де посадимо?

Мама регоче аж до сліз. Знай, повторює за Вейном дурнуватим голоском: «Дідусю, дідусю-у-у».

Але він уже думає про щось інше, насупився, поглядає у вікно.

— Хай там як, але наступними будемо ми, знаєш.

— Наступними в чому?

— Наступними, кого обікрадуть. Вони вже все намітили, треба пильнувати.

[вирвано кілька сторінок]

Нещодавно я дивився документальний фільм про Стародавню Індію. І там ішлося про Веди. На відміну від Біб­лії та Корану, ці святі писання протягом багатьох століть передавалися від людини до людини на санскриті тільки в усній формі. Як і з іншими святими письменами, постало питання можливості внесення певних змін у їхній зміст. Священнослужителі побоювалися, що з часом туди могли закрастися якісь помилки, виникнути пропуски або заміни слів чи виразів. А тому виробили чіткі системи для зберігання святих письмен у їх первинній формі, навіть під час усної передачі. Один із принципів таких систем полягав у особливому ланцюжковому повторенні слів за встановленою схемою, наприклад 1-2, 2-3, 3-4 і так далі. Щоб було зрозуміліше, виходило щось на зразок: Отче-Наш, Наш-що. Що-єси. Єси-на. На-небесах. Небесах-нехай. Нехай-святиться. Святиться-ім’я. Ім’я-твоє. І так далі. Тексти запам’ятовувалися і повторювалися у такій формі. Існували ще дві системи заучування і повторювання, що вивчалися паралельно зі згаданою вище. Якщо випадково (але таке траплялося дуже рідко!) у таких вивчених послідовностях виникала помилка, то порівняння з двома іншими давало змогу відшукати її і виправити.

П’ять днів тому я зайшов до крамниці з доставки квітів «Інтерфлора», замовив букет з вісімнадцяти червоних троянд, приклав до нього листа і заплатив дев’яносто п’ять євро, тобто сто вісімдесят чотири тисячі колишніх лір. А потім став чекати.

Минув Сарин день народження, минуло ще два дні. Три. Тим часом я все думав про свого листа. Без сумніву, він був задовгий. Багато речей можна було пропустити. У мене вийшло занадто сухо й логічно. Урешті, замість освідчення у коханні я написав есей, у якому пояснював, чому кохаю її і з яких причин вона мала кохати саме мене. І підписав: «НЕВІДОМИЙ ЗАЛИЦЯЛЬНИК». Звісно, вона відразу здогадається, від кого, адже