Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

— Але чому він зніяковів, коли ви запитали його, чи скоро ви поїдете звідси?

— Не знаю. Може, тому, що наука для нього дорожча, ніж мої інтереси. Так принаймні я думала тоді. Але тепер, після того, що я почула од вас, мені здається, що мій батько… не зовсім добровільно залишився у містера Бейлі. Або ж… Але я не хочу про це думати… Я повинна все з’ясувати. Я поговорю з батьком.

— І якщо виявиться, що містер Бейлі тримає вашого батька в полоні?

Обличчя Нори стало суворим і рішучим.

— Тоді… Тоді я боротимусь, і ви допоможете мені!

Я простягнув їй мою здорову руку. Нора потиснула її.

— Норо, ну де ж твоя робота? — почули ми знову голос Енгельбректа.

— Через п’ять хвилин буде готова, — відповіла вона, беручись за склянки.

— І знаєте що, — сказав я, коли двері в кабінет батька Нори зачинилися. — Перестаньте бити посуд і розливати рідке повітря. Це легковажність. Працюватимемо до часу, як ми працювали раніше. Не можна викликати ні в кого ні найменшої підозри.

Нора мовчки кивнула головою і заглибилася в роботу.

Цієї ночі я спав сам у своїй кімнаті. Ніколи не було. Мабуть, Бейлі вирішив роз’єднати нас. Це мені завдало великого удару. Я вже звик і навіть прив’язався до якута. До того ж він потрібен був для виконання моїх планів. Рано чи пізно боротьба між мною і Бейлі мала стати відкритою. Мене ні на мить не залишала думка про втечу або принаймні про те, щоб попередити наш уряд про небезпеку.

На третій день увечері Школа прийшов. Він був, як завжди, веселий і по-дитячому безтурботний. Сувора природа загартувала його, і він звик легко переносити злигодні долі.

— Ніколо! — радісно зустрів я його.

— Здрастуй, товаришу! — відповів він. І, сівши на підлогу на схрещених ногах, заспівав, похитуючи головою: — Нікола сидів на хліб і вода, це не біда. Нікола мало їдав, багато співав.

— Ніколо, та ти навіть римувати вмієш! — здивувався я.

— Не знаю, — відповів він. — Мої діти в школі вчаться, пісні знають. Я чув.

— Ну, а що з Іваном?

— Живий Іван. Зі мною сидів. Працювати пішов.

Бейлі, мабуть, вирішив, що мої «пособники» не заслуговують більшого покарання. А вірніше, він зберігав їх як робочу силу.

— Погані наші справи, Ніколо, — сказав я. — Більше не тікатимеш зі мною?

— Сильно вітер заважав. Нічого. Якщо ти тікатимеш, то і я з тобою.

Бейлі, мабуть, вважав, що урок, який він дав мені, і видовище його жахливого «пантеону» остаточно вибили з моєї голови думку про втечу і примирили мене із становищем. В усякому разі після нашої з ним подорожі мені було надано більше свободи. Я тепер мав доступ у ті частини містечка, куди раніше мені входити заборонялося. Тільки в машинний відділ і в арсенал, де зберігалися гармати, мені не вдавалося пробратися. Зате я зміг зав’язати нове корисне знайомство — з радистом.

Це був літній шотландець, який непогано говорив німецькою мовою. Колись він працював у Німеччині на заводі, що виготовляв радіоапаратуру. Містер Люк, наперекір загальному уявленню про англійців, був дуже балакучий, і це було мені на руку. До того ж він виявився завзятим шахістом, а оскільки я був гравцем першої категорії, то він поставив за мету свого життя обіграти мене, хоч грав значно слабкіше.

Шахи дуже зблизили нас. Вечорами, коли Люк здавав чергування, він завжди приходив до мене з своїми литими чавунними шахами у вигляді статуеток, що зображали англійського короля і королеву, офіцерів, схожих на Дон Кіхота, і пішаків, які нагадували середньовічних ландскнехтів.

Люк скоро входив в азарт, і його пішаки, пересуваючись, так гучно стукали по дерев’яній дошці, неначе по містку йшли справжні ландскнехти. При цьому він безперервно говорив:

— Піхота, вперед!.. Ви так? А ми ось так!

Я навмисно задумувався над ходом противника і в цей час ставив йому якесь запитання, систематично вивідуючи від нього все, що мені потрібно і цікаво було знати. Таким чином я узнав, що містер Люк — старий холостяк, зовсім самітний; на батьківщину його не тягне, і живе він у Бейлі, мабуть, з власної охоти, поласившись на його добру платню і необмежену можливість хлистати джин, до якого Люк був дуже охочий.

— Де багато джину, там і батьківщина, — казав він. — Але я п’ю уміло. На роботі я завжди тверезий, як вода.

Я врахував цю нову обставину, і в моїй кімнаті появлялася перед приходом Люка пляшка джину, яку мечі безборонно видавав буфетник. Бейлі з своїх комерційних міркувань вважав за потрібне задовольняти в міру можливості бажання своїх вільних і невільних працівників, щоб заглушувати в них тугу за свободою і не викликати невдоволення.

Для досягнення своєї мети я вирішив навіть пожертвувати престижем гравця першої категорії. Час від часу я програвав Люку останню партію. Коли джин і захоплення від перемоги остаточно розв’язували йому язик, я приступав до своїх головних запитань.

Скажу правду, це була не зовсім чесна по відношенню до Люка гра. Але хіба Бейлі вчинив зі мною чесно? Я вирішив, що в боротьбі з ним усі засоби добрі. Це була військова розвідка, відповідна умовам і обставинам. Моє завдання було важливіше, ніж етика приятельських взаємин.

— Ну, що сьогодні говорить радіо, містер Люк? — запитував я, позіхаючи.

І містер Люк починав мені розповідати про новини. Так я довідався, що замість мене на чолі експедиції призначено мого друга, молодого вченого Ширяєва.

Незважаючи на те, що вже почалася зима,