Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

Мюленберг відчуває, що в цій трубці зосереджено зараз його життя, всі його думки, вся увага. Це соломинка, володіння якою здається йому рятівним. Він обережно ховає трубку в бокову кишеню. Нікому він її не віддасть, краще загубить, упустить з кишені, перегнувшись з машини, — якщо це буде потрібно…

А може, й справді нічого страшного нема, і всі його побоювання — результат нездорових нервів? Гросс щиро вірить у закон, справедливість, мораль, честь… Ні! Нічого цього зараз нема в Німеччині. Гросса треба переконати, напоумити.

Гросс приходить задоволений, гордий і жвавий, більше навіть ніж звичайно. Мюленберг угадує в його настрої сліди недавніх сімейних розмов про майбутні блага, про власний автомобіль, про затишну віллу на березі Ізара або Боденського озера.

— Мюленберг, дорогий мій, ви все ще похмурий, я бачу. Невже вчорашній день вас не заспокоїв? — говорить Гросс, по-дружньому стискаючи товсту волосату руку.

— Я погано спав, — відповідає Мюленберг, намагаючись посміхатися якомога безтурботніше. — Серце пустує…

— Вилікуємо серце! Тепер вилікуємо. Потерпіть ще трошки, і ми займемося капітальним ремонтом власного організму. Найкращі лікарі, курорти… Я думаю, у нас вистачить тепер коштів… — Гросс задоволено сміється.

Вони сідають до столу і складають список нового обладнання лабораторії для останнього етапу роботи.

Потім підраховують власні затрати на всю роботу протягом цих десяти років. Винагорода, звичайно, повинна значно перевищувати суму цих затрат. Але про всяк випадок, для орієнтації, це потрібно.

Нарешті, всі ділові питання закінчені. В розпорядженні Гросса ще півгодини.

— Подаруйте їх мені, — просить Мюленберг.

— Ну, звичайно, дорогий мій. — Гросс трохи здивовано підводить очі і чекає.

Мюленберг встає і починає ходити по діагоналі.

— Слухайте, Гросс, — каже він, — зараз ви підете в це саме управління і продасте нашу десятилітню працю. Ви пробачте мені, дорогий друже, якщо я трохи торкнуся політики… Без цього я, на жаль, не можу. Тільки не обурюйтеся, Гросс, поговоримо спокійно і люб’язно. Скажіть, невже ви думаєте, що вони і не мріють про те, щоб ваш винахід служив засобом винищення?

— Засобом винищення… — розгублено повторює Гросс.

— Так, «проміння смерті» їм зараз дорожче за будь-який промисловий або технічний переворот.

— «Проміння смерті»… Дозвольте, Мюленберг, але ж я — автор цього винаходу; він буде запатентований, це моя власність, і лише я можу нею розпоряджатися на власний розсуд. Я укладаю договір з муніципальним управлінням на використання мого винаходу з певною промисловою метою. Якщо хочете, я обумовлю в нашій угоді цю обставину спеціально. Зрештою, я маю справу не з військовим відомством, а з муніципальним. До чого тут «засоби винищення»?!

— Але, Гросс, ви ж знаєте, що у нас зараз нема такої установи, якою б не керували націсти. Вони — скрізь. І в муніципалітеті — теж. І вони ведуть війну. Зрозумійте, якому б відомству чи установі ви не запропонували вашу машину, вона негайно потрапить до рук військових. І тоді… Мені страшно подумати, Гросс, що буде тоді. Ця машина стане найбільшим злом сучасного світу… Подумати тільки, що ви… ми — автори цього зла!

Гросс на хвилинку замислюється над цими словами, сказаними таким незвичайним тоном, і його раптом проймає гостре почуття страху: а що коли Мюленберг має рацію?!

— Що ж ви пропонуєте? — завагавшись, питає він.

— Ми зайшли так далеко, що виплутатися буде важко. Так чи інакше треба завтра ж повернути машину в лабораторію і… знищити її. Підписання договору з ними треба відкласти аж до остаточної перевірки розрахунків. Перевірка покаже, що ми помилилися, що збільшити дальність ми поки що не можемо.

— Так… Виходить — поховати наше власне відкриття! Обдурити людей, що, може, так само, як і ми, мріють про технічний прогрес… і більш ні про що. Ні, Мюленберг! Доки я не пересвідчився, що нас хочуть обдурити, я не піду на це. Я знаю, що вами керують найкращі почуття, але… Ось вам моя рука. Повірте, я ніколи не допущу, щоб наше велике технічне завоювання перетворилося на знаряддя винищення людей. Навіть якщо для цього доведеться знищити наш довголітній труд.

Мюленберг трохи заспокоюється. Він знає твердість Гросса.

Гросс іде в управління. Рівно о п’ятій вони зустрінуться за кухлем пива в «локалі» на розі. Рівно о п’ятій…

Розмова з Вейнтраубом закінчена. Гросс приголомшений її результатами. Скромний список додаткового обладнання, складений ним і Мюленбергом, не тільки прийнятий, але й значно розширений за порадою Вейнтрауба. Сума винагороди, запропонована Гроссу, здається йому астрономічною: вона у вісім разів перевищує їхні орієнтовні припущення!

Це неймовірно…. Гросс проймається ще більшою повагою до свого відкриття, до самого себе. Справді, він явно недооцінював свою роботу. Його власні розмови про майбутній переворот в енергетиці мали абстрактний характер. А все ж це має своє очевидне практичне значення. Вони вірно оцінили його!

Тепер лишається укласти договір. Це поза повноваженнями Вейнтрауба. Вони ідуть до Ріксгейма, начальника управління. Візит уже підготовлений. Вони проходять без черги.

Ріксгейм, червоний, лисий, весь круглий і блискучий, підводиться назустріч і шанобливо вітає вченого.

— Доктор Гросс, я надзвичайно радий познайомитися! Пан Вейнтрауб, очевидно, передав вам моє прохання щодо демонстрації вашого чудового винаходу? От і прекрасно! Я вже почуваю себе, як перед цікавим спектаклем.

Вейнтрауб читає заготовлений текст, — зміст договору полягає в тому, що управління купує не тільки уже зроблену машину, але й майбутній передавач електроенергії на десятикілометрову відстань, якщо Гроссові пощастить такий збудувати. Гросс зобов’язується якнайшвидше закінчити свою роботу на кошти, асигновані управлінням на його вимогу, а потім, якщо випробування виправдають розрахунки Гросса, він повинен буде керувати організацією виробництва передавачів і струмоприймачів для різних цілей.

Загалом цей договір майже ніяких зобов’язань на Гросса не накладає, крім одного