Жанна Слоневська - Дім з вітражем

були багатство і надмір, адже, думав він, навіть якби природа дала їй наполовину менше, вона б однаково була надзвичайно обдарованою співачкою, але природа була щедра, вона нехтувала людською логікою і звичкою економити, хотіла дати більше, ніж Микола міг у собі помістити, можливо, навіть більше, ніж могла помістити в собі сама Маріанна. І хтозна, можливо, саме через цю щедрість Маріанна мусила померти молодою, вмістивши в одній проспіваній ноті чиїсь десять років життя.

Так, вона рідко відвідувала його майстерню, але навіть і тоді, коли вона сиділа навпроти чи лежала в його обіймах, Микола вже за нею сумував — бо й у ці миті вона вислизала від нього, а він не знав, як назвати цю легеньку імлу відчуження, яка з її ініціативи стояла між ними, мов скло. Вони були разом — і не були, вона кохала його — і не кохала, робила крок у його бік — і тут-таки робила два кроки назад. Раніше він чув, що так поводяться чоловіки, які прагнуть уникнути зобов’язань, але чого, до дідька, хотіла уникнути вона? Були тільки дві теми, при яких вона забувала про свої гальма: мистецтво і боротьба проти системи. З усе більшим занепокоєнням він помічав, що друга тема починає домінувати над першою.

Одного дня вони, знесилені, лежали поруч на вологому покривалі, голка програвача підскакувала на останній беззвучній доріжці. Маріанна говорила:

— Це була моя віра. Рівність, справедливість, відсутність експлуатації, комунізм іще за нашого життя. Сталінські репресії — серед них і смерть мого дідуся — я пояснювала помилками його підвладних. «Вони зрадили ідеям великого Леніна», — так ми, комсомольці, переконували одне одного. Зрештою, ми ж і не знали масштабу терору, гулагів.

Слухаючи, він пожирав поглядом її обличчя, вгризався в шкіру на шиї, грудях і животі.

— Я була ідеалісткою. Ми з батьком моєї дитини планували піти в КДБ, попросити видати нам пістолети і послати нас у Чилі, бо ми хотіли боротися з Піночетом. Ми закинули цю ідею тільки тому, що відкриття сексу було більш захопливим, всепоглинаючим.

— Покажи мені все, що ви відкрили.

Вона вивільнилася з обіймів, сіла.

— Та я ще підлітком іноді мала сумніви. Я пам’ятаю шкільну лінійку, коли всі співали:

Ленин всегда живой, Ленин всегда с тобой В горе, надежде и в радости. Ленин в твоей весне, В каждом счастливом дне, Ленин в тебе и во мне.

Усі в екстазі, по щоках вчительки російської течуть сльози зворушення, а я просто відкриваю рот: я закохалася в однокласника, у моїй весні був він, а не Ленін. Я пробувала роззирнутися навколо і вгадати, хто ще так само вдає, ніби співає. Пам’ятаєш такі лінійки?

Микола ствердно мугикнув і продовжив мандрівку по її тілу.

— І в той же час атеїстична школа була для мене прихистком від бабці та її темної, нав’язливої релігійності.

Микола відірвав губи від веснянкуватих ділянок її шкіри, почав підспівувати:

— Внучка і бабця, внучка і бабця, внучка і бабця…

— А як ти зносив комуністичні жахіття? У школі, в інституті, на роботі…

— Внучка і бабця, внучка і бабця…

Він переніс своє гнучке і пружне, як у хорта, тіло до піаніно, заграв якийсь джазовий стандарт.

— Раз уже ти ігноруєш моє запитання, я сама на нього відповім. Ти знав правду від матері, але треба було мовчати. Ти вивчав і висновував свою власну історію з промовистих пауз у розмовах, із кинутих крадькома поглядів, півусмішок і недомовок. Потім було читання самвидаву і слухання «ворожих голосів».

— Моїм прихистком від системи був Польський народний театр.

— Колись я думала, що в національних організаціях — самі тільки обмежені люди, але, певно, доведеться змінити думку.

— П’єси Ружевича і Мрожека були ніби вікно в інший світ. Знаєш, у польському театрі — не тільки поляки. Наш режисер, Валерій Бортяков, — росіянин, але він вигадав інше визначення: каже про себе, що він — львівської національності. Я відчуваю щось подібне, хоча я чистокровний українець.

— Польська культура — вікно в Європу… А ти тоді в це вікно випав?

Микола криво усміхнувся.

— Ні, тільки вилетів з інституту. До речі, про боротьбу — моя мама бачила тебе на мітингу. І сказала мені, що воліє слухати тебе на площі, а не в театрі.

— Я не думала, що мені доведеться співати на вулиці. Але знаєш… як би там не було, а «искусство принадлежит народу».

— Тебе вже викликали на Дзержинського.

— А я нічого не боюся, знаєш? Недавно робітники принесли мені букет троянд, якими я страшно поколола собі пальці. Тоді я подумала, що мою першу кров у боротьбі з режимом уже пролито.

Після цих слів Маріанна почала вдягатись, а Микола встав з-за інструмента, ліг біля її ніг та схопив за коліна.

— Залишися на ніч, будь ласка, благаю!

— Завтра вранці в мене репетиція, а ввечері вистава. А між одним і другим — політична зустріч.

— Як хочеш, — покірно відповів він, затягуючи штори на дедалі темніших вікнах.

Майстерня I

Було вже темно; вулиця, яка провадила мене до мети, ще недавно покрита нерівною бруківкою, тепер дибилася піді мною, коли я намагалася приборкати її ногами у вібрамах. І ось я, замість того, щоби вкоськати вулицю, провалююсь униз, до рівня десь сторічної давнини. Мені завжди мріялося могти мандрувати давнім Львовом, і ніколи не хотілося — майбутнім, але тепер я швидко зорієнтувалася, що це не машина часу, а просто ремонт дороги — частину старої бруківки зняли, нову ще не поклали, тим часом робочий день закінчився, робітники роз’їхалися по своїх сільських домівках