Маргарет Мадзантіні - Не йди

глину тієї пересохлої річки, як ту чорну машину, що впала зі шляхопроводу. Ти не знаєш, що моя лють закінчується, коли я вмираю в тебе всередині, що потім я – лев, який утратив лев’ячий інстинкт. Що ти робиш, коли я йду? Що я тобі залишаю? Цей згаслий камін, кімнату, понівечену мною, цю образу серед ночі? Ти розумієш, що я тебе не кохаю. До тебе підійде твій собака, він тобі потрібен, ти пеститимеш його, устромивши очі кудись у далечину. Нічого, він однаково сліпий. Потім до тебе прийдуть спогади минулих років, нав’язливі ідеї. Потім повернеться розуміння того, що відбулося, ти піднімешся, наведеш лад у кімнаті, поставиш на місце перекинутий стілець. І не треба стягувати вниз свою майку, коли ти нахиляєшся, ти ж відчуваєш, як розходяться твої сідниці, ти ж не звертаєш на це уваги. Твоє тіло, коли на нього не дивляться мої очі, варте своєї ціни, як стілець, як твоя втома. Та піднімаючись, ти відчуватимеш, як по твоїй нозі збіжить цівка моєї сперми, але цього я не знаю, а хотів би знати. Я хотів би знати, чи в тебе з’являється огида або… Ні, ти побіжиш митися, повіє, залізеш за свою поцвілу штору. Губкою змиватимеш із себе лайно й примар після цього бешкетника.

На столі лежало кілька плодів мушмули. Я взяв один скуштувати, він був солодкий, тоді я взяв ще.

– Ти голодний? – запитала вона.

Її голос було ледве чути, він майже не порушував тишу. Італія, напевно, теж подумала про якісь дивні речі. Щойно я припинив стискати її руку, вона розчепірила пальці, і гроші попадали на підлогу. Вона простягнула до мене порожню руку.

– Дай сюди.

Я віддав їй кісточки від мушмули.

– Я приготую тобі спагеті?

– Що? – прошепотів я, збитий з пантелику цією пропозицією.

– З соусом чи як?

Вона неправильно зрозуміла моє запитання. Її погляд тепер був інакшим, пожвавленим, очі затремтіли в очницях, немов пташенята, які щойно скинули шкаралупу. Я не збирався затримуватися в неї. Проте на її обличчі з’явилася маленька надія. Її надія була такою далекою від моєї. Тому що, Анджело, я теж мав надію. Мав надію на те, чого не було в цій кімнаті, чого ніде не було, яка, можливо, гнила разом із кістками мого тата. Те, про що я нічого не знав, чого не варто було й шукати.

– Вони будуть смачними з соусом?

Вона засміялася, засяяла від радості, тоді на мить я подумав, що, можливо, і моя надія була такою ж скромною й простою, як її. Вона якось незграбно пішла в спальню, намагаючись прикрити себе надто короткою майкою. Дуже швидко вона повернулася до мене в комбінезоні та незастебнутих різнокольорових босоніжках:

– Я вийду на хвилиночку.

Я стежив за нею у вікно, поки вона заходила за будиночок, де, як я помітив, у неї був невеличкий город. Угрузаючи підборами в землю, з ліхтариком у руці, вона шаруділа по грядці підв’язаних рослин. Вона повернулася з овочами в майці й попрямувала до кухні. З-за дверей я бачив її фігуру, то повністю, то лише одну руку, то пучок волосся в неї на голові. Вона підійшла до кухонної шафи, витягла звідти каструлю, тарілку. Потім ретельно по одному помила помідори, а тепер схилилася над дошкою, ріжучи овочі, що смачно пахли. Лезо проходило поряд з пальцями, але вона робила це автоматично. Я з подивом відкрив для себе, що Італія була охайною і професійною кухаркою, справжньою господинею в себе на кухні. Я чекав на неї сидячи, зіщулившись і трохи скам’янівши, немов шанобливий гість.

– Уже майже готово.

Вона вийшла з кухні й зачинилася у ванній, я почув, як полилася вода в душі. Я пообкладав себе диванними подушками. Кімнату заполонив запах свіжого соусу, я насправді відчував голод. Знову побачив на постері шимпанзе, що обіймав свою пляшечку з соскою. Він був стовідсотково схожим на Манліо. Я всміхнувся йому, як усміхаються приятелеві, дурнішому від себе. Невдовзі шум у ванній затих, і вона з’явилася знову. Її мокре жовте волосся здавалося дерев’яним. На ній був світло-коричневий халат. Вона затягнула пояс і всміхнулася від задоволення.

– Я подаю спагеті.

Вона повернулася на кухню, проходячи повз мене. Від неї пахло тальком, таким ванільним солодкавим запахом, немов від ляльки.

– Пиво будеш?

Вона принесла пиво, потім вийшла й повернулася знов із приборами. Я підвівся, щоб допомогти їй.

– Сиди собі, – попросила вона, – прошу тебе.

Голос у неї був такий же клопіткий, як і руки. Я не відводив від неї очей, поки вона накривала на стіл. Вона то заходила, то виходила з кухні з дивною для цього часу жвавістю. Здавалося, що я бачив її вперше, неначе це тіло під халатом ніколи не було моїм. Вона вміла накривати на стіл, акуратно розклала прибори та серветки. А посеред столу поставила свічку. Вона зупинилася переді мною, нахмурила брови, поморщила ніс і виставила передні зубки, неначе гризун.

– Аль денте[9]? – пискнула вона.

– Аль денте.

Я теж поморщив ніс, імітуючи її, і помітив, наскільки він негнучкий. Вона засміялася, засміявся і я. Вона була не просто веселою, вона була щасливою.

– А ось і ми. – І вона вийшла з кухні з великою супницею в руках. Поставила її. На спагеті, у центрі, стирчав жмутик базиліку, наче квітка. Подала мені страву й сіла навпроти, поклавши руки на стіл.