Всеволод Зіновійович Нестайко - Загадка старого клоуна

— Iди-йди! Не розмовляй! Iди! — штовхав його полiцай. Заднi дверцята машини розчинилися. Полiцай штовхнув Стороженка всередину, хряснув дверцятами i, схилившись до есесiвця в темних окулярах, що сидiв за кермом, козирнув. Есесiвець ледь помiтно кивнув, i машина рушила. Полiцай лишився на тротуарi.

Машина розвернулась i поїхала по бульвару Шевченка вгору.

Я летiв поруч з машиною, зазираючи всередину.

Есесiвець за кермом був уже лiтнiй, з сивими вусиками. Бiльше в машинi не було нiкого.

Крiзь вiкно я бачив, що Стороженко на задньому сидiннi щось говорить, питає.

Есесiвець нiчого не вiдповiдав. Мабуть, вiн не розумiв української мови.

Машина проїхала повз Володимирський собор попiд Ботанiчним садом. Там, де Ботанiчний сад уже закiнчувався i починалась лiкарня, бiля огорожi побачив я свiжу могилу з березовим хрестом i табличкою, на якiй був напис нiмецькою мовою.

"О! — подумав я. — Дiє пiдпiлля!"

У глибинi за лiкарнею чорними проваллями вiкон жахно дивився згорiлий Київський унiверситет.

Машина звернула лiворуч i поїхала по Володимирськiй.

На розi бульвару i Володимирської, над балконом двоповерхового будинку, висiв жовто-блакитний прапор. "Мiська управа", — прочитав я вивiску при входi, бiля якого стояв полiцай.

Вулиця Ленiна. На розi проти оперного театру — готель i ресторан «Театральний». На ньому вивiска "Restaurant- Kondito-rei", "Nur fur Deutsche" ("Тiльки для нiмцiв").

Машина минула Золотi ворота i спинилася бiля великого будинку, з третього поверху якого звисав довжелезний прапор з бiлим кружалом i чорною свастикою посерединi.

При входi застигли двоє есесiвцiв у касках, схрестивши руки на автоматах перед грудьми.

Гестапо!

Есесiвець у темних окулярах вийшов з машини, розчинив заднi дверцята, показав рiзким жестом Стороженку — виходь!

Стороженко вилiз.

Дверi розчинилися, i Стороженко, а за ним есесiвець зайшли. Я — за ними. За поручнями сходи були обплетенi дротяною сiткою (мабуть, щоб не можна було стрибнути вниз). Вони пiднялися на другий поверх, пiшли довгим коридором з високими рiзьбленими дверима обабiч.

Гестапiвець розчинив якiсь дверi, i вони зайшли.

Гестапiвець сiв за стiл, закурив сигарету.

Старий Стороженко стояв, опустивши сиву голову.

— Ну, здрастуй, П'єр! — усмiхнувся гестапiвець i зняв темнi окуляри.

— Август? — здивовано прошепотiв Стороженко. Так, це був Рудий Август. Тепер i я впiзнав його. По голосу. Обличчя його перетинав шрам.

— Не думав я, що зустрiнемось, — одкинувши назад голову, примружився Август.

— I я не думав, — зiтхнув Стороженко.

— Iду сьогоднi по базару — очам своїм не повiрив: невже, думаю, ти? Придивився — ти! Наказав полiцаєвi, щоб тебе привiв. Не хотiлося, щоб перше твоє враження вiд зустрiчi було зiпсоване вульгарною базарною обстановкою. Хотiлося, щоб це вiдбулося у пристойнiшому, ха-ха-ха, мiсцi. Ми ж з тобою все-таки артисти. Любимо ефекти. Ха-ха-ха! — Вiн був дуже задоволений собою.

Стороженко похмуро мовчав.

— Та ти сiдай, сiдай, — наче лиш тепер помiтивши, що той стоїть, мовив Август. — Ти ж уже старенький, либонь, ноги не тримають, рокiв же на п'ятнадцять за мене старший. Ех-хе-хе. Минуло життя… Що ж це ти у бiльшовикiв кращої долi не заробив — кинули вони тебе, як непотрiб, старцюєш на базарi. I в цирку ти наче не виступав у них. Я цiкавився. Наче не виступав.

— Не виступав, — тихо сказав Стороженко.

— Чого ж це? Революцiя дала усiм такi можливостi. "Хто був нiчим, той стане всiм…" — спiвається у вашому «Iнтернацiоналi». А ти ж такий талановитий. I раптом… Ай-яй-яй… Чи, може, тебе на гастролi до Сибiру одправили… Ха-ха-ха!

— Нi…

— Стривай! А де Тереза? Вона ж тодi вижила, менi казали… I ви потiм наче побралися.

— Вона померла вiд тифу у громадянську…

— А-а, тодi ясно. Ти не змiг кривлятися на аренi пiсля цього. Диви!… Така любов! Хто б подумав?! I все-таки талант у тебе є. Є! Я дивився сьогоднi, як ти «виступав». Люди смiялися. А в умовах окупацiї, горя, неволi, голоду примусити людей смiятися — це неабияка рiч.

— Може, зараз людям усмiшка потрiбнiша, нiж будь-коли. Для того, щоб вижити…

— Можливо.

— А ти, я бачу, теж з цирком розпрощався. Ти, кажуть, так несподiвано зник тодi. Нi речей з дому не взяв, нiчого. Всi були певнi, що з тобою щось сталося, у Днiпрi втонув абощо.

— Нi, не втонув. Такi, як я, не тонуть, — самовдоволення так i лiзло з нього. — Я зрозумiв, що цирк — це пустий номер. Кинув усе й зайнявся комерцiєю. Через рiк мав свiй магазин у Читi.

А в сiмнадцятому вже було три магазини. Солiдна фiрма. З бiльшовиками менi було, як ти розумiєш, не по дорозi. Батьки мої — нiмцi. В Мюнхенi жив мiй рiдний дядько. Я й поїхав до нього. У тридцять третьому я був разом з фюрером… I от бачиш — ти старцюєш на базарi, а я сиджу тут. Мене дуже шанують як спецiалiста з росiйського питання. У мене замок у Тюрiнгiї i вiлла на Топлiцзеє.

— Розумiю… — похитав головою Стороженко.

— Нi, ти ще нiчого не розумiєш, — одкинув назад голову i примружився Август. — Ти що думаєш, що я привiв тебе сюди, щоб поговорити про цирк, згадати молодiсть. Ха-ха-ха!… Нi-i! Я надто дiлова людина, щоб дозволити собi таку платонiчну дурницю. У мене до тебе справа.

— Яка?

— Пам'ятаєш, ти хотiв мене убити, i я назвав тодi iм'я куренiвського дiда Хихинi, який знав таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Стривай!… Я знаю! Ти зараз почнеш говорити, що ти не був у нього, нiчого не знаєш i тому подiбне. Так от, попереджаю, не витрачай фосфору i не говори. Я не повiрю жодному твоєму слову. Я за цей час навчився добре розумiти психологiю людей. Без знання людської психологiї в гестапо нiчого робити. Ти був у Хихинi. Ти не мiг не пiти до нього хоча б iз звичайної людської цiкавостi. Ти не мiг собi вiдмовити у приємностi познайомитися з незвичайною людиною, яка знає секрет весел-зiлля, чудодiйної смiх-трави, здатної робити людей веселими, а отже, щасливими. I ти ходив. I тобi Хихиня вiдкрив секрет. Я це зрозумiв сьогоднi на базарi. Звичайно, вiдкрив. Бо ти сподобався йому…

Стороженко уважно слухав i все пильнiше й пильнiше вдивлявся у Рудого Августа. I раптом… зареготiв.

Не знаю, чи стiни гестапо чули коли-небудь такий гучний i щиро веселий регiт заарештованого.

— Смiйся, смiйся! — кивав головою Август. — Це тiльки доводить, що я правий. Смiйся!

— Ха-ха-ха! Я смiюсь, бо паршивi, виходить, у вас справи, коли вам так знадобилося весел-зiлля. Невесело вам, значить… Ха-ха-ха!

— Ти, здається, забув, де ти сидиш, — процiдив крiзь зуби Рудий Август. — Менi б не хотiлося одразу вести тебе у пiдвал.

— Не лякай мене, гнидо! — зневажливо