Василь Олександрович Лисенко - Наказ лейтенанта Вершини

Винувато щулився, намагався не дивитися на Юрка, був знічений, переляканий.

— Чув, Юрку, яка вночі колотнеча була?

— Чув. І горіло щось. І дві кулі крізь шибки влетіло.

— Це через мене стрілянина почалась.

— Чому через тебе? На поліцію напав чи, може, Маєра в палаці вирішив захопити?

— Не те, — похмуро відповів Вовка, — в крамницю навідався і напоровся на поліцаїв. Ледве Самсон мене за петельки не схопив. Я випорснув з його рук, а поліцаї зчинили стрілянину. А тут фашисти з палацу мінами по Прип'яті вдарили. Ледве врятувався…

— Я ж тобі казав, що там поліцаї секрет виставляють!

— По костюм пішов і штани хотів прихопити. Дядько Оксьон обносився, щодня штани латає…

— Домовилися не чіпати крамницю, не ходити по схований товар, а ти не послухав. Пішов. Наробив шелесту. І сам ледве не загинув, — сердився Юрко.

— По-дурному вийшло, — погодився Вовка. — Пропали припаси. Все «бобикам» дісталося: матерія, костюми. Сам поліцаям показав, де те добро сховане…

— Далася тобі та матерія!

— Нічого ти не розумієш. Мені зараз матерія та штани позаріз потрібні!

— Треба тобі те шмаття!

— А думаєш не треба? Гаразд, я тобі все розповім, бо й сам не розумію, як воно трапилось.

— Що ж тут розуміти?

— Не перебивай. Я Галі пообіцяв матерії добути.

— Якій Галі?

— Краснусі, з шостого «Б» класу.

— До чого ж тут крамниця?

— А до того, що штани в мене латані-перелатані і в бузині фарбовані. І черевиків немає. У Галинки теж нема що носити. Мати їй з німецького мішка плаття пошила. Пофарбувала його в наварі вільхової кори. А в магазині матерія. От я й не витерпів, пішов… Ніби все розрахував, а не вийшло.

— Як же там було?

— Встав я серед ночі, взяв саперну лопатку, ту що Іван подарував, мішок і — до крамниці. Ліг у бур'яні, лежу. Ніде нікого. А двері в крамниці відчинені. Драбина до стіни приклепана. Я по ній — на дах. На даху — дірка. Я її давно запримітив. Проник я на горище. Темно, а світити страшно. Почав я помацки шукати димар. Там, поряд з лежаком, казав дядько Оксьон, заглиблення. І в тому заглибленні — крам. Знайшов я лежак, намацав схованку, вона глиною замащена і дерев'яними стружками присипана. Почав я тихенько лопаткою шурувати. Коли чую — хтось у крамниці позіхає і каже:

— Клим! Прокинься! Чуєш? Хтось на горищі орудує. Поліцаї там спали. Прокинулися вони, засвітили ліхтар, підійшли до ляди, і Самсон, я його по голосу упізнав, гукає:

— Хто там на горищі?! Виходь, бо будемо стріляти! Злякався я, лопатка до рук прикипіла, принишк біля димаря і не дишу. А поліцай знову:

— Здавайся, бо шпурну гранату!

Чую, як Клим Тетеря заспокоює Самсона:

— Нікого там нема! Причулося! Лягай та спи.

Самсон за ліхтар, щось підсунув до ляди і почав лізти на горище. Так я намацав цеглину, відвалив її від лежака і як пошпурив поліцаю в голову! А сам через дірку в даху вискочив, плигнув на землю і бігом до Прип'яті. Поліцаї і зчинили стрілянину. А я при березі лежав, чекав, поки затихне колотнеча. Щоб було видніше, вони ожеред сіна запалили. Не вийшло… — зітхнув Вовка. — Сьогодні на Дорошівці хлопці вертілку поставили, неділя, можна б було піти покататися — і нема в чому.

Штани в нього дійсно як те решето.

Ще взимку, як Юрко їздив з Щупаком у Київ, купив на базарі темно-синій костюм з мідними ґудзиками. Та обнова лежала у скрині, і Юрко жодного разу не одягав її, бо здавалася надто святковою. Хлопець вирішив подарувати той костюм Вовці. Прийшов додому, запитав матір, вона не заперечувала, то й вручив подарунок товаришу.

— Даруєш?! — втішився Вовка. — От спасибі! Тепер я піду з Галинкою на вертілку. Спасибі тобі, Юрку!

У той час рипнула хвіртка. До ґанку ступали Іван Гончар та Петро Солодовник. Іван подав Юркові руку:

— Прийшли кликати вас на карусель.

Петро, акуратно підстрижений, одягнений у приношений, але старанно випрасуваний костюм, несміливо тупцював біля ґанку, зазирав крізь відчинене вікно у хату.

Вовка не став розмовляти з хлопцями — схопив костюм і побіг додому, щоб устигнути перевдягтися і вчасно прийти на Дорошівку.

— Так підете з нами? — сівши на ґанку, спитав Гончар. — Сьогодні неділя і людей на панщину не гонять. Німці на Дорошівку ніколи не заглядають, бояться, бо ліс близько. Ось там і збудували карусель. А головне — збереться багато хлопців і треба з ними серйозно поговорити. Пора вже ділом допомагати партизанам. Бери, Юрку, Лесю, Галю, і підемо!

Леся з радістю погодилася піти на Дорошівку, хоча Галина Іванівна й не хотіла її відпускати.

Берегом Прип'яті рушили на околицю села. Іван смикнув Юрка за рукав, запитав тихо:

— Були на Круглику?

— Були.

— І катер бачили?

— Бачили. Там повно патронів.

— Там ще й баржа з боєприпасами затоплена. Я позавчора з Петром їздив на Круглик. Треба було б про це скоріше повідомити наших. На баржі є ручні кулемети і патрони в цинкових коробках. Тільки як їх дістати з дна? Ми витягли два кулемети та десять коробок, і духу забракло. Глибоко там і вода каламутна. А в партизанів з патронами туго. І німці знову облави роблять на Васильківських Дачах.

— Ти звідки знаєш?

— Люди розповідали. От і думаю. І в наших схованках є патрони і гранати, а як їх передати своїм, не знаю.

Вулиця Дорошівка виходить на берег Прип'яті. Зразу за хатами починається ліс. На просторому майданчику хлопці збудували карусель — вертілку. Посеред майдану закопали два грубезних дубових окоренки. До них міцно прикріпили перекладини, а до перекладин прибили чотири довгі жердини. Між латами — поперечки. Хто хотів покататися, сідав на лати, тримався за них або за поперечки, а хлопці розкручували.

Петро Солодовник підійшов до хлопців і попросив:

— Покатайте нас з вітерцем, а я теж в боргу не лишуся.

Петро допоміг Лесі сісти на лати, сам примостився поруч. Вільні місця між поперечками швидко заповнили дівчата, хлопці. Солодовник весело гукнув:

— Рушай!

Жердини поволі, а потім все швидше завертілися, набирали розгону. Заверещали дівчата, піддаючи охоти хлопцям.

Юрко стояв з Гончаром, обмірковував почуту новину. Карателі на Васильківських Дачах. Неподалік живе дід Федір — материн батько. Скоро рік мине, як востаннє приїздив Юрко в гості до діда. Тепер на Васильківські Дачі німці нікого не пускають, там — партизанський край. У селах своя, Радянська влада. І діти ходять до школи. Про це розповідав лейтенант.

Юрко дивився на карусель, відшукав поглядом Лесю. Дівчина сиділа з Петром. Він