Володимир Кирилович Винниченко - Сонячна машина

роду, з грабiжником, з людиною, що за можливiсгь випускати їй кров по краплi вона, принцеса, готова вiддати всю свою кров по краплi?

Голос уже не тьмяний, не рiвний, не грiзно величний, а дзвiнкий, металiчне ляскливий, нестримний, бризкає розпаленими шматками слiпучої, назбираної ненавистi.

Граф Адольф твердо й чудно зустрiчає її цегляно-червонi очi.

— Я маю вашу свiтлiсть за надзвичайну людину. I тiльки через це в мене повернувся язик зробити вам цю пропозицiю. I саме через те, що знаю вчше вiдношення до пана Мертенса, що знаю всю тяжку кривду, яку вiн заподiяв вашому родовi, вам i Нiмеччинi.

— Через це ви робите?!

— Так, ваша свiтлосте, саме через це. I через те, що моя пропозицiя…

Граф Адольф озирається на дверi, робить невеличку павзу й притишує голос:

— …що моя пропозицiя, коли ваша свiтлiсть згодяться прийняти її, дає можливiсть досягти… укоханої, святої мети наших батькiв Так, так, ваша свiтлiсть, наших батькiв! Моя пропозицiя, ваша свiтлосте, дає можливiсть пройти в табiр ворога, опанувати всiма його силами зсередини, звалити його, зци-щити i в нових, перетворених формах одновити могутнiє гь кращих, вибраних. Це грандiозна iдея, ваша свiтлосте! Це… чудо, ваша свiтлосте, це… героїчний подвиг! Але якраз тому, що це чудо, героїзм i подвиг, тому я пропоную це тiльки вам. Бо тiльки ваша велика душа, ваша свiтлосте, тiльки ваш героїчний дух здатний на таку надлюдську жертву, на таку генiальну волю й на високе, мудре розумiння речей. I уявiть собi, ваша свiтлосте, тiльки на хвилину уявiть усю величнiсть, усю грандiознiсть такого подвигу! Я просто млiю вiд побожностi, ваша свiтлосте, уявляючи собi всi наслiдки такого кроку. I от це боротьба! Це… не фантастична мрiя, не романтизм, а реальна, захоплива, велетенська, героїчна боротьба! От через що, ваша свiтлосте, я насмiлився зробити вам цю пропозицiю.

I старий ягуар покiрно, смиренно, як уже впокорений, схиляє голову.

Принцеса ж Елiза, вирiвнявшись, злегка поширює очi. В них уже погасли цегляно-червонi iскри, вона з хмурим, суворим непорозумiнням обходить iз усiх бокiв обкутану покорою постать, шукаючи кiнчика запони, щоб пiдняти її й подивитися, нiяка пастка за ними ховається. Але граф Адольф щiльно-щiльно закутаний, нi однiсiнької щiлинки, нi найменшого кiнчика — покора, побожнiсть, розкриття душi до останнього, до мовчання.

Пришерхлi дитячi уста й зеленi очi легесенько обмiтає кiнчиком усмiху.

— Я дуже вам дякую графе, за високу думку про мої здатностi, але, на жаль, про вашi здатностi в дипломатiї я такої думки не маю. Гнучкiсть i мiнливiсть переконань не завсiгди є ознака їхньої мiцностi, щиростi й правильностi. Я рiшуче, без дальших пояснень, прошу вас, графе, скiнчити нашу розмову й залишити мене саму.

Граф Адольф на мент, на коротюсiнький мент визирає бистрим сiро-жовтим поглядом з-пiд запони, але зараз же ще щiльнiше закутується в неї, низько, побожно вклоняється й не чутною котячою ходою виходить iз салону.

* * *

Вечiр блакитно-рожевий, iз лляними довгими хмаринками, такий задумливо-розумненький, поважний i сумирний, ну, чисто як голiвка Лорхен. А старому Наделевi сумно й тягiсно. Тягiсно-тоскно слухати йому невдалих синiв своїх. Не любить вiн цих розпанаханих, бурхливих, безладних розмов. Вiн любить порядок, точнiсть, певнiсть.

Шестеро дiтей у старого Наделя: троє синiв i троє дочок. Рiч, розумiється, не в кiлькостi, а, як то пишуть у партiйнiй газетi, в персональнiй якостi. Персональна ж якiсть якраз i не задовольняє старого Наделя.

Про двоє меншеньких, двоє дочок, взагалi не варто говорити, — яка з них там персональна якiсть, коли Гретi всього дев'ять, а Лорхен зовсiм тiльки п'ять рокiв. Вiчно голоднi, вiчно пороззявлюванi дзюби, та й бiльше нiчого. Знай, набивай їх зранку до вечора, щоб не пищали. Третя дочка… Третьої дочки… Третьої дочки, взагалi, немає й не було нiколи.

Сини ж… От вернулися з роботи, на столi вечеря, не пишна, проста, пролетарська, а проте таки людська вечеря. Спокiйно, пристойно попоїсти б, погомонiти, почитати газету чи книжку, iпiти. перейтися десь сквериком, де так чисто, акуратно, рiзнобарвними кружечками ростуть квiти. А почiм спочину i й, побажавши одне одному на добранiч. Замiсть того, глитнувши похапцем, жужмом, без ладу, без уваги, все, що стояло на столi, вчепились один в одного i гризуться до ненавистi, до сласностi. А стара панi Надель байдуже плете собi панчохи бiля вiкна. Рот їй трошки перекривлений на правий бiк, щоки одвисли двома жовто-смуглявими, пом'ятими торбинками; припухлi синюватi повiки важко й безпричасно налягли на банькатi чорнi очi. I блакитно рожевий вечiр, i крик синiв, i злякано уважнi оченята Лорхен, i неспокiйне потирання плеча одiрваної руки старого — все їй байдуже. Час од часу вона прутиком чухає волосся за вухом, чорно-сiре, масне, неохайне, i знову плете — тупо, мляво, механiчно. А колись же…

Нi, не подобається старому. Наделевi сьогоднiшня балачка синiв. Вiн пiдбирає три крихiтки хлiба, кладе на тарiлку, бере газету й iде собi до другого вiкна. Йде дрiбними, строгими кроками, такий собi сам увесь строгенький, чистенький, iз гострою жовто-сивою борiдкою; щiчки рум'яненькi, з фiолетовими жилочками, як на осiннiм червонуватiм листi, сиве волосся рiвнесеньким їжачком пiдстрижене. Газетку (тижневик партiйний) акуратненько кладе на пiдлокiтник розчиненого вiкна, виймає правою (єдиною) рукою окуляри з лiвої бокової кишенi i, помагаючи головою, зручно накладає їх на нiс. Але газетка — партiйний тижневик — щось не читається.

Гудуть, лопотять мотори за вiкном; дзвенять, гуркочуть трамваї; ревуть i хрюкають авто; над будинками, на фояi блакитно-рожевого молодого неба, прожогом пролiтає повiтряний трамвай, лишаючи за собою металiчну шипучу смугу звукового шумовиння. Небо, як озеро човнами, всiяне аеропланами всiх систем i розмiрiв — то beau monde. Берлiн вилетiв на вечiрню гулянку. Рiзнокольоровi балони й аеростати-реклами слабенько, меланхолiчне погойдуються на дротяних шворках. Тепер вони такi самотнi, жалюгiднi, безпораднi серед рухливих вiльних аеропланiв. Але ввечерi, вночi, о, тодi вони пани всього неба, тодi вони бундючно, кричущо горять вогнями, всiма можливими фарбами, мигками, пiдскоками, електричними фейерверками, рефлекторами, проголошуючи небовi й землi найкращi в свiтi цигарки, шоколад, пасту на чоботи, пiдв'язки до шкарпеток.

Раптом десь iзнизу, збоку, несмiло, самотньо бенькає нiжне контральто вечiрнього дзвона. Продираючись крiзь гущу галасу, дзвякоту, гуркоту, нiжнi контральтовi хвильки, як чистенькi гарненькi дiвчатка у п'яному натовпi, взявшись за ручки, дивом якимсь прокладають собi дорогу. I старому Наделевi, з акуратно i строго начепленими окулярами на рожевому носику, стає тепло й по-iншому сумно. Пашить дитинством, старим, суворим батьком, строгим соцiалiстом, який щоразу, як ловив Густава бiля церкви, брав його голову собi мiж колiна и боляче шпарив