Міхаель Андреас Гельмут Енде - Момо

невгамовний, він віяв якимось незвичним холодом. Це був, так би мовити, попелясто-сірий вітер.

Аж ген за великим містом здіймалися кучугури сміття. Цілі гори з попелу, всілякого череп'я, порожніх бляшанок, шматків пластику, картонних коробок і всякої всячини, яку щодня викидають на смітник у великому місті і яка тут чекала, поки її переправлять до велетенської печі, де спалюють сміття.

До пізньої ночі старий Беппо разом із товаришами по роботі скидав сміття з ваговозів, що з увімкнутими фарами стояли довгою вервечкою, ждучи своєї черги. Та що більше машин розвантажували, то більше ставало в чергу повних.

- Поспішіть, хлопці! - одно підганяли розвантажувачів. - Швидше! Швидше! Бо ми ніколи не впораємось!

Беппо скидав і скидав, аж поки сорочка прилипла до тіла. Десь над північ вони нарешті скінчили.

Беппо, як чоловік уже немолодий і взагалі не дуже міцний, знесилено сів на перекинуту догори дном діряву пластикову ванну, силкуючись відсапнутись.

- Агов, Беппо! - гукнув котрийсь із його товаришів. - Ми вже додому, ти поїдеш з нами?

- Одну хвилинку,- мовив Беппо, притуливши руку до хворого серця.

- Тобі недобре, старий? - спитав ще хтось.

- Уже все гаразд,- відповів Беппо. - Ви рушайте. Я ще трохи спочину.

- Ну то бувай! - гукнули й інші. - На добраніч!

І вони поїхали. Зробилось тихо. Хіба щури часом, повискуючи, шаруділи в смітті. Беппо заснув, схиливши голову на руки.

Скільки він так проспав, старий не знав. Збудив його раптовий повів холодного вітру. Беппо розплющив очі, і сон з нього як рукою зняло.

По всьому розлогому гірському кряжу сміття стояли Сірі пани в чудових костюмах, круглих цупких капелюхах на головах, із свинцево-сірими портфелями в руках і з манісінькими сірими сигарами в зубах. Усі вони мовчали, втупившись очима в найвищу кучугуру сміття,- там споруджено було щось на взірець суддівського столу, за яким сиділо троє Сірих панів, що на вигляд нічим не різнилися від інших.

У першу мить Беппо пройняв страх. Він боявся, що його помітять. Тут йому не можна бути, ясно, як білий день. Проте згодом він спостеріг, що вони прикипіли очима до суддівського столу. Може, вони взагалі не бачили старого, а може, думали, що то якась викинута річ, а не людина. Так чи інак, а старий вирішив сидіти тихесенько, мов та миша.

- Нехай агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це стане перед очі суду! - розітнув тишу голос Сірого пана, що сидів за столом посередині.

Той погук, підхоплений унизу, луною розійшовся на всі боки. Юрма Сірих панів розступилася, і в ту вуличку поміж ними ступнув один із них і став поволі виходити нагору до столу. Єдине, чим він чітко вирізнявся з-поміж інших, було його обличчя, тепер скоріш біле, а не сіре.

Аж ось він опинився біля суддівського столу.

- Ви - агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це? - спитав той, що сидів посередині.

- Так.

- Відколи ви працюєте в Ощадкасі Часу?

- Від дня мого виникнення.

- Це само собою зрозуміло. Відповідайте без зайвих слів! Коли ви виникли?

- Одинадцять років три місяці шість днів вісім годин тридцять дві хвилини і - саме на цю мить - вісімнадцять секунд тому.

Хоча ця розмова велась тихо, та ще й досить далеко від Беппо, старий якимось дивовижним чином розумів кожне слово.

- Чи відомо вам,- допитував далі середній Сірий пан,- що в цьому місті є чимала кількість дітей, які сьогодні всюди носилися з щитами й плакатами і які навіть мали страховинний план запросити до себе ціле місто, щоб розкрити йому очі на нас?

- Це мені відомо,- відповів агент.

- Як ви поясните,- невблаганно питав суддя,- те, що ці діти взагалі знають про нас і про нашу діяльність?

- Я сам собі не можу цього пояснити,- відповів агент. - Але якщо мені дозволено буде висловити одне зауваження, то я просив би високий суд не розцінювати всю цю історію серйозніше, ніж вона є насправді. Дитячі витівки, та й годі. Окрім того, я прошу суд зважити, що нам пощастило без ніяких зусиль зірвати намічені збори, просто не давши на них людям часу. Та навіть якби нам із цим не поталанило, я певен, що діти зуміли б їм розповісти всього-на-всього дитячу казочку про злодіїв. На мою думку, нехай би ці збори навіть відбулися, щоб таким чином…

- Підсудний! - гостро урвав його мову середній Сірий пан. - Чи ви усвідомлюєте, перед ким стоїте?

Агент наче трохи скорчився.

- Авжеж,- зітхнув він.

- Ви стоїте,- вів далі суддя,- не перед людським судом, а перед судом подібних до себе. Ви знаєте достоту, що вам не одурити нас. Чому ж ви все-таки силкуєтесь дурити?

- Це… це… фахова навичка,- пробурмотів агент.

- Як розглядати вказаний захід дітей - поважно а чи ні,- це ви лишіть на волю суду. Але ж ви й самі, підсудний, дуже добре знаєте: ніхто й ніщо не є небезпечнішим для нашої роботи, ніж дітвора.

- Я це знаю,- жалібно сказав агент.

- Діти,- пояснив суддя,- це наші природні вороги! Якби не вони, то все людство давно було б цілком у нашій владі. Дітей куди важче змусити ощаджати час, аніж дорослих. Тому один з наших найсуворіших законів каже:

за дітей узятися насамкінець. Відомий вам цей закон, підсудний?

- Авжеж, високий суде, - ледве видушив із себе звинувачений.

- І все ж таки ми маємо незаперечні докази того,- сказав суддя,- що один з нас, повторюю, один із нас, розмовляв з дитиною та ще й виказав їй правду про нас. Підсудний, ви часом не знаєте, хто був цей один з нас?

- Це був я,- відмовив агент Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це, остаточно знищений.

- І чому ви порушили наш щонайсуворіший закон? - питав суддя.

- Бо ця дитина,- боронився звинувачений, - через свій вплив на людей стала неабиякою перешкодою в нашій роботі. Я вчинив це з найкращими намірами щодо Ощадкаси Часу.

- Ваші наміри нас не цікавлять,- крижаним тоном відповів йому суддя. - Нас цікавить єдине - наслідок. А наслідок у вашому випадку, підсудний, не тільки не був для нас виграшем часу, а ви ще й зрадили перед тією дитиною деякі наші щонайважливіші таємниці. Чи ви це визнаєте, підсудний?

- Визнаю,- прошепотів агент, схиливши голову.

- Отже, ви визнаєте себе винним?

- Так, але прошу високий суд взяти до уваги одну обставину, що пом'якшує мою провину, а саме те, що мене було найсправжнісіньким