Герберт Уеллс - Війна світів. Фантастичні романи

за руку. Але тут у голові в мене майнула нова думка, я облишив Віну й повернувся до одної з машин. На ній стирчав важіль, подібний до тих, що бувають на залізничних стрілках. Ступивши на підніжок, я обіруч ухопився за цей важіль і щосили натиснув на нього. Віна, залишившись сама, почала гірко плакати. Розрахував я досить правильно, бо за хвилину важіль таки зламався, і я вернувся до Віни, маючи в руках палицю, придатну, щоб розтрощити черепа першому-ліпшому мор-локові. А мені страшенно хотілося знищити хоча б одного з них. Ви, може, вважаєте, що то нелюдський вчинок — убивати своїх нащадків? Але людські почуття щодо цих створінь були ні до чого. Тільки небажання кидати Віну та страх, чи не потерпить від цього моя Машина, якщо я розпочну війну проти морлоків, — стримали мене, і я не подався зараз же до темного кінця галереї нищити отих тварюк.

Отже, тримаючи важіль в одній руці, а другою обійнявши Віну, перейшов я з цієї галереї до другої — ще більшої, яка спершу здалася мені військовою каплицею, позавішуваною подертими прапорами. Придивившись уважніше, я впізнав у цих полинялих і почорнілих лахміттях напівзотлілі рештки книг. Вони давним-давно розпалися на шмаття, і на них не залишилось й слідів друку. Тільки де-не-де збереглися поморщені корінці та погнуті металеві застіжки. Яке промовисте видовище: якби я був письменником, я міг би написати цілий трактат про марність честолюбства. Але в ту мить мене найбільше вразила думка про величезну і безплідну витрату праці, похмурим свідченням чого були всі ці зотлілі фоліанти. Мушу признатись, що згадав я тоді і «Праці філософського товариства», де було вміщено мої сімнадцять статей з фізичної оптики.

Піднявшись широкими сходами, опинилися ми в залі, де колись, певно, був відділ практичної хімії. Тут я сподівався знайти що-небудь корисне для себе. За винятком одного місця під обваленим дахом, решта помешкання збереглася дуже добре. Я пильно обдивлявся кожен непошкоджений ящик і врешті-решт в одному з них — герметично закритому — знайшов коробку сірників. Горіли вони чудово і навіть волога не пошкодила їх.

— Танцюй! — гукнув я до Віни її рідною мовою.

Тепер у мене була зброя проти огидних створінь, яких ми так боялись. І в цьому занедбаному музеї, на грубому, м’якому килимі пилюки, я — на превелике захоплення Віни — врочисто виконав якийсь складний танець, висвистуючи веселу пісеньку. Почасти то був скромний канкан, почасти — полонез, почасти — вальс (так що аж поли моєї куртки маяли по вітру), а почасти — щось зовсім оригінальне. Ви ж знаєте, що я від природи людина вигадлива.

Я й досі думаю, що ця коробочка сірників, яка уникнула згубного впливу незліченних років, була найдивніша та найкорисніша для мене знахідка. Ще несподіванішим сюрпризом виявилася камфора. Знайшов я її в банці, що, на щастя, теж була герметично закрита. Спершу я подумав, що то парафін і розбив банку. Та запах камфори — занадто характерний. Серед загального руйнування ця летюча речовина пережила, мабуть, багато тисяч століть.

Мені спав на думку один малюнок сепією, яку було виготовлено з викопного белемніта, що загинув і скам’янів десь мільйони років тому. Спочатку я хотів був викинути камфору, та згадав, що вона легко запалюється й горить яскравим полум’ям. З неї вийшла б добра свічка,— отож я сунув камфору в кишеню. На жаль, в галереї не знайшлося ні вибухових речовин, ні якого знаряддя, щоб ним можна було б розбити бронзові двері. Найкращою зброєю залишився той-таки залізний важіль. І хоч потрібних мені речей я знайшов небагато, а проте вийшов з галереї з почуттям значної полегкості.

Я не можу докладно розповісти вам усю історію цього довгого дня. Для того, щоб одну за одною переказати всі мої пригоди, мені довелося б добряче напружити втомлену пам’ять. Пригадую довгу галерею, повну заіржавленої зброї, і як я вагався між своїм важелем і мечем або сокирою. Взяти з собою те й друге не міг, а виважити бронзові двері палицею було б зручніш. У галереї тій було багато рушниць, пістолетів та гвинтівок. Більшість із них перетворилася на купу іржі, але деякі, зроблені з якогось невідомого металу, збереглися добре. Патрони й порох, звичайно, давно вже попсувалися. Один куток галереї обгорів і був зруйнований. Може, саме тут вибухнули набої. В іншому місці ми бачили велику колекцію ідолів — полінезійських, мексіканських, грецьких, фінікійських... думаю, з усіх країн світу. І тут, поступаючись непоборному бажанню, я накреслив своє ім’я на носі якогось нівденно-американського чудовиська.

З наближенням вечора цікавість моя почала зменшуватись. Я проходив багатьма запорошеними, мовчазними, почасти зруйновапими галереями, експонати яких поперетворювалися на купи іржі та обвуглених уламків. В одному місці я несподівано натрапив на модель копальні, а тоді ще, зовсім випадково, в одній герметично закритій вітрині знайшов два динамітні патрони.(

«Еврика»! — вигукнув я й радісно розбив вітрину. Але потім засумнівався, узяв один із патронів і пішов до невеличкої бічної галереї, щоб там випробувати свою знахідку. Ніколи не зазнавав я такого розчарування, як у ті п’ять-десять хвилин, чекаючи вибуху, що так і не стався. Безсумнівно, патрони також були несправжні, і я мусив би про це здогадатися. Думаю, що якби ними можна було скористатись, я зараз же кинувся б до Сфінкса й висадив у повітря бронзові двері, а це — як підтвердили

дальші події — остаточно позбавило б мене шансів розшукати Машину Часу.

Наскільки пригадую, після того ми вийшли на невеличкий дворик між крилами палацу. Він був укритий травою, на ньому росло троє фруктових дерев. Ми спочили й трохи підживилися. Надвечір я почав обмірковувати наше становище. Насувалася ніч, а надійної схованки в нас ще не було. Але тепер це питання мало непокоїло мене. Я мав зброю, що якнайкраще могла захистити нас од морлоків, — сірники. А на той випадок, якби виникла по- треба в яскравішому світлі — у мене в кишені була камфора. Найрозважливіше, здавалося мені, — перебути ніч на вільному повітрі під захистом вогню, в ранком — податися шукати Машину. Єдиною моєю зброєю в цих пошуках був залізний важіль. Та, познайомившись ближче з навколишнім світом, я почав ставитися до бронзових дверей по-іншому. До цього часу я не наважувався ламати їх, боячись таємниці, що ховалася за ними. Ніколи не здавались вони мені дуже міцними, і я думав, що зможу легко виламати їх своїм важелем.

XII. У темряві

Ми вийшли з