Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

— Я при дружині ніколи не пив, — каже тато.

Так, думає Сендерсон, коли на світлофорі загоряється зелене світло. Бо вона тебе відучила.

— Тату, допомогти тобі щось вибрати з меню?

— Я й сам можу прочитати, — відповідає батько. Насправді він уже давно на це не здатний, але в їхньому кутку дуже світло, і він може пороздивлятися картинки, навіть не знімаючи своїх гангстерських сонцезахисних окулярів у стилі дядька Джуніора. До того ж Сендерсон наперед знає, що він замовить.

Коли підходить офіціант, несучи їм чай із льодом, тато повідомляє, що він буде рубаний стейк, слабко просмажений.

— Хочу, щоб він був рожевий, але не червоний, — каже він. — Червоний я відішлю назад.

Офіціант киває.

— Як завжди.

Тато дивиться на нього з підозрою.

— Квасоля чи капустяний салат?

Тато пирхає.

— Смієшся? Уся та квасоля була мертва. Того року й біжутерію продати було годі, не кажучи вже про справжні коштовності.

— Він буде салат, — каже Сендерсон. — А мені принесіть…

— Уся та квасоля була мертва! — з притиском повторює тато й кидає на офіціанта бундючний погляд, немовби каже: «Чи посмієш ти мені заперечити?»

Офіціант уже не вперше і не вдруге їх обслуговує, тому просто киває й підтверджує:

— Вона була мертва, — а потім повертається до Сендерсона й питає: — А вам, сер?

Вони обідають. Тато відмовляється зняти пальто, тож Сендерсон просить пластиковий слинявчик і пов’язує його батькові на шиї. Тато не протестує, може, навіть не помічає цього. Трохи капусти опиняється в нього на штанях, але більшу частину грибної підливки приймає на себе слинявчик. Коли вони вже доїдають, тато інформує залу, в якій майже немає людей: йому так сильно припекло попісяти, що в роті аж присмак сечі стоїть.

Сендерсон веде його до чоловічого туалету, і батько дозволяє йому розстебнути ширіньку, та коли Сендерсон пробує відтягти вниз еластичний перед трусів-підгузка, тато ляскає його по руці.

— Ніколи не лізь до чужого краника, бешкетнику, — роздратовано мовить він. — Невже ти не знаєш?

Це будить давній спогад: Дуґі Сендерсон стоїть перед унітазом зі спущеними штанцями, а тато біля нього на колінах, навчає. Скільки йому тоді було років? Три? Усього два? Так, може, й тільки два, але в правдивості спогаду він не сумнівається. Він мов іскристий спалах від уламку скла на узбіччі дороги, який так влучно відбиває промінь, що аж лишає по собі слід на сітківці.

— Наготуй зброю, займи позицію, будеш готовий — відкривай вогонь, — каже він.

Тато дивиться на нього з підозрою, а потім розбиває Сендерсону серце широкою усмішкою.

— Я своїм малим так казав, коли до туалету їх привчав, — мовить він. — Дорі сказала, що це моя робота, і я з нею впорався, їй-богу.

Він випускає струмінь, і більша його частина все-таки втрапляє в пісуар. Розливається кисло-солодкавий запах. Діабет. Але яка різниця? Іноді Сендерсон думає: що раніше, то ліпше.

Коли вони повертаються до столика, тато, досі в слинявчику, виголошує свій вердикт:

— Непогано тут. Треба буде ще раз навідатися.

— Тату, на десерт щось хочеш?

Тато зважує цю думку — порожнім поглядом дивиться у вікно, рот розтулений. Чи це знову порожня радіохвиля? Ні. Цього разу ні.

— А чом би й ні? Ще влізе.

Обидва замовляють яблучний коблер. Тато роздивляється кульку ванільного на скоринці, звівши в суцільну лінію кущасті брови.

— Моя дружина подавала таке з жирними вершками. Її звали Дорі. Це від Дорін. Як у «Клубі Мікі-Мауса»[66]. Привіт-привіт, просимо-просимо, надзвичайно вам раді.

— Тату, я знаю. Їж давай.

— Ти Дуґі?

— Угу.

— Точно? Голову мені не морочиш?

— Ні, тату, я Дуґі.

Батько підносить догори ложку яблук, з якої скрапує морозиво.

— Ми ходили, правда ж?

— Ходили куди?

— По цукерки в костюмах Бетмена й Робіна.

Від несподіванки Сендерсон заливається сміхом.

— Звісно, ходили! Мама сказала, що я народився дурком, а от тобі виправдання нема. А Реджі й близько до нас підходити не хотів. Сказав, що йому огидна вся ця затія.

— Я тоді баньки залив, — каже тато й береться їсти десерт. А доївши, відригує, тицяє пальцем у вікно й каже: — Глянь на отих пташок. Ще раз, як вони звуться?

Сендерсон дивиться. Птахи купчаться на сміттєбаку, що стоїть на паркувальному майданчику. Ще кілька повсідалися на паркан поза ним.

— Ворони, тату.

— Точно, Господи, я ж знав, — говорить тато. — Тоді нас ворони не діймали. У нас була пневматична гвинтівка. Ану слухай. — Він діловито нахиляється вперед. — Ми вже тут бували?

У думках Сендерсона блискавкою пролітають метафізичні можливості, що криються в цьому запитанні, і він відповідає:

— Так. Ми буваємо тут мало не щонеділі.

— Гарне місце. Але знаєш, я думаю, треба вертатись. Я стомився. Хочу отого іншого.

— Подрімати.

— Отого іншого, — каже тато й дивиться на нього бундючним поглядом.

Сендерсон жестом просить, щоб виписали рахунок. Поки він розплачується біля каси, тато з поважним виглядом, запхавши руки глибоко в кишені, прямує до виходу. Сендерсон квапливо хапає здачу й біжить стрімголов, щоб зловити двері, перш ніж тато встигне вийти на паркінг чи на чотири смуги Комерс-вей, якими летить транспорт.

— Хороший був вечір, — каже тато, коли Сендерсон застібає на ньому пасок.

— Який вечір?

— Гелловіну, дурко. Тобі було вісім, отож, тоді був тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятий. Бо ти народився в п’ятдесят першому.

Сендерсон вражено дивиться на батька, проте старий уже втупився просто поперед себе в смуги машин. Сендерсон зачиняє пасажирські дверцята, обходить свій «Субару» спереду, всідається за кермо. Два-три квартали вони мовчать, і Сендерсон уже думає, що батько про все забув. Але ні.

— Коли ми прийшли до будинку Форестерів біля підніжжя пагорба… пам’ятаєш пагорб?

— Пагорб на Черч-стрит, авжеж.

— Точно! Норма Форестер відчинила двері й каже тобі… ти тоді не встиг ще й рота розкрити… каже: «Цукерки чи життя?» А тоді на мене дивиться й питає: «Цукерки чи бухло?»

І тато сміється, так, наче іржаві завіси риплять. Такого Сендерсон від нього не чув уже з рік чи й більше. Тато навіть по стегну себе ляскає.

— Цукерки чи бухло! От уже! Ну що, ти згадав?

Сендерсон чесно намагається, але зазнає поразки. Усе, що він пам’ятає, — яким щасливим він тоді був, що тато поряд, хоч татів костюм Бетмена, нашвидкуруч склепаний, був фуфлуватим. Сіра піжама, емблему з кажаном намальовано спереду фломастером. Плащ викроїли зі старого простирадла. За пояс зі спорядженням правив шкіряний пасок, за який батько позапихав різноманітні викрутки й стамески (навіть гайковий ключ) із ящика для інструментів, що стояв у