Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

у серці, насилали випари шаленчого дурману на очі його душі. Він нісся униз по схилу, вчаділий од випарів зранених гордощів, загублених надій, одурених бажань. Вони курилися перед його зболілими очима густими, безумними димами й зникали у вишині, аж поки повітря знову стало чистим і холодним.

Очі його все ще були мов у поволоці, але вже не пекли. Сила, споріднена тій, що часто знімала з нього гнів чи обурення, спинила його ноги. Він став і втупився в похмурий ґанок моргу, а відтак — у темний брукований провулок обіч. На стіні в провулку побачив слово Lotts і повільно вдихнув важке, сморідке повітря.

— Коняча сеча і гнила солома, — подумав він. — Хороший запах. Він заспокоїть моє серце. Ось, тепер воно цілком спокійне. Пора вертатися.

Стівен знову сидів біля батька в кутку залізничного вагона на Кінгсбрідзькому вокзалі. Вони їхали нічним поштовим до Корка. Поки поїзд вичахкував з вокзалу, він згадував дитячий подив, який жив у ньому до Клонґовза, і кожну подію свого першого там шкільного дня. Він уже не чув цього подиву. Бачив, як прослизають повз нього сутеніючі краєвиди, як що чотири секунди миготять у вікні німі телеграфні стовпи, як маленькі, ледь освітлені станції з мовчазними постатями чергових, що їх поїзд кидав позад себе, мерехтять ще хвилину в темряві, мов огняні зернята, кинуті сіячем на бігу.

Він без симпатії слухав батькові спогади про Корк і про часи його молодості — розповідь, що переривалася зітханням і сьорбанням з кишенькової фляги, як тільки воскресав у ній образ покійного друга чи як тільки спогадувач згадував про мету цієї поїздки. Стівен слухав, але співчувати не міг. Усі ті покійні образи були йому чужі, за винятком дядька Чарлза, та й цей віднедавна почав вивітрюватися з пам'яті. Проте він знав, що батькове майно має піти з торгів, і відчував, що, відбираючи в цей спосіб його власність, світ грубо розвінчує його мрії.

У Меріборо він заснув. Коли прокинувся, поїзд уже виїхав з Маллоу; батько спав на сусідній лавці. Холодне світанкове світло стелилося над околицею, над безлюдними полями й поснулими хатами. Він дивився на безмовні села, чув час до часу батькове глибоке дихання чи раптовий порух вві сні, і страх перед сном посів його душу. Оточений невидимо поснулими людьми, він сповнився дивним ляком, що вони можуть його скривдити; і став молитися, щоб швидше був день. Молитва, якої він не звертав ні до Бога, ні до святих, почалася з тремтіння — холодний ранковий вітрець прокрався в щілину дверей йому до ніг, — і закінчилася плетеницею безглуздих слів, що вклались йому під нав'язливий ритм поїзда, а німі телеграфні стовпи що чотири секунди акуратно розділяли галоп цієї музики тактовою рискою. Ця дика музика притлумила ляк, і, притулившись до віконної рами, він знов дав повікам заплющитись.

Був ще ранній ранок, коли вони протуркотіли бричкою через Корк, і Стівен ліг досипати у номері готелю «Вікторія». Яскраве і тепле сонячне світло лилося у вікно, шуміла вулиця. Батько стояв перед туалетним столиком і пильно розглядав своє волосся, і обличчя, і вуса, по-журавлиному витягуючи шию над дзбаном для води і вертячи нею в різні боки, щоб краще себе бачити. Водночас він мугикав собі під ніс, химерно викручуючи химерні слова:

Змолоду та здуру

Щемлять хвіст амуру,

Тож, моя любове,

Тут мені не буть.

Що зцілить не мож-ей,

Те терпіть не гож-ей,

В Америку, тож-ей,

Лежить моя путь.

Мила моя гарна,

Мила моя мила,

Як молоде віскі,

Зігріває кров.

Та як постаріє,

То вже не зогріє,

Вичахне і звіє,

Як моя любов.

Свідомість теплого, сонячного міста за вікном та м'які переливи, якими батьків голос оздоблював цю дивну радісно-смутну пісеньку, прогнали всяку нездорову нічну мряку зі Стівенової голови. Він швидко встав і одягся,