Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

«Міс Піґґі» поплескала її по спині:

— Ну-ну, бідолашна дівчинко! Ти ж сильна. Їй ось допомогла, — вона зневажливо кивнула на мене. — Не кинула. Хоча інші б... — огида прозирала в її погляді. — Я вже не знаю, чого від тебе чекати! — це було мені. — Тебе оглянуть... І... — вона зиркнула на Бетті — білявка схлипувала. — Якщо це не вірус... — Бетті схлипнула ще дужче, міс Піґґі здригнулася. — 30-15, ми потримаємо тебе пару днів у Карц... Карантині! А там подивимось...

Мене підняли та поклали на ноші. Бетті продовжувала плакати.

— 91-81, можеш переодягнутися у форму та одразу йти на сніданок. Твоя добра справа не пройде даремно! Я запам'ятаю, як ти допомогла нужденній... — «міс Піґґі» знаком показала всім прямувати до виходу.

Я подивилася на Бетті. Вона одними губами сказала мені: «Дякую», а я ледь помітно криво посміхнулася.

 

***
 

У Лазареті мене всю оглянули, взяли аналізи. Була впевнена, що за кілька годин вони зрозуміють, що я абсолютно здорова. Але зараз я насолоджувалася їхнім ставленням до мене. Ці Дорослі боялися мене! І від цього ставало добре та вільно на душі. Саме зараз я була сильнішою за них, хоча б тому, що Дорослі вважали мене небезпечною.

«Міс Піґґі», супроводивши мене з Охоронницями до Лазарету, одразу пішла. Вона також боялася. Ред мав рацію: вона мене боїться. Завжди боялася, але зараз особливо.

Мені обробили рани на лобі та колінах, вкололи якийсь укол, і я заснула спокійним сном.

Коли прокинулася, було вже опівдні. Я попросила їсти. Медсестра принесла полегшену їжу та сказала, що у моїй крові вірусу не виявлено. Я посміхнулася про себе.

З'ївши все до останньої крихти, я знову заснула.

Коли знову прокинулася, вже сутеніло. Медсестра сказала, що поглибленні аналізи теж не дали жодних свідчень, але мені доведеться ще кілька днів побути у Лазареті. Вона поставила кілька запитань: «Як я почуваюся?», «Чи крутиться голова?», «Чи не нудить мене?». Я відповіла на всі та попросила знову їсти.

Повечерявши, згадала про Бетті. Мені було цікаво, як пройшов її перший день... Чи впоралася вона? Нікуди більше не запізнилася? Чи не видала нас?

Я сходила в туалет та умилася. Спати мені більше не хотілося. Було відчуття, що виспалася на кілька днів уперед.

Попросила медсестру дати мені щось почитати. Вона пообіцяла знайти щось цікаве та пішла. За п'ять хвилин дівчина повернулася. Я не встигла здивуватися, що, мовляв, як вона так швидко впоралася з моїм проханням, бо дівчина сказала:

— 30-15, до тебе відвідувач, — і вийшла.

Я з полегшенням видихнула. Хвиля радості наринула на мене.

«Ну нарешті! Безумовно, це Тіс дізнавшись, що я потрапила до Лазарету, вирішив відвідати мене. Він завжди відвідував! Знаходив спосіб... Пробирався потай... А тут раптом вирішив офіційно прийти? Гм...»

Серце шалено калатало.

«Але добре, що він повернувся! Впевнена, він переосмислив усе та зрозумів, що ми — друзі навіки! Який же Тіс був бовдур! Але він зрозумів... Впевнена, що зрозумів!»

Мені захотілося стрибати від щастя, та я зупинила себе.

Я накинула лікарняний халат і вийшла в коридор. Там нікого не було.

«Напевно, він у холі, у приймальні…»

Я пішла туди, але там сиділа лише чергова.

— Мені сказали, що до мене відвідувач? — голосно промовила я.

— Так, він у кабінеті Лікаря. Йди туди!

Я насупилася.

«Навіщо це Тісу йти до Лікаря Джонсона? Може, він сильно переживає за мене, що вирішив особисто спитати, що зі мною?»

Підійшовши до кабінету, завмерла біля дверей і прислухалася. Були чути голоси, але про що говорять, я не розібрала.

«А раптом «міс Піґґі» здогадалася?»

— Чому ти тут? — пролунало за спиною.

Я здригнулася та обернулася. Старша Медсестра стояла навпроти мене.

— Мене... я...

— Заходь! — голосно сказала вона. Я проковтнула, а потім штовхнула двері.

«Ех! Гаразд, вже як буде... Але Карцером це вже точно не закінчиться…»

— А, 30-15! — на мій подив, до мене швидким кроком підійшов усміхнений Лікар Джонсон. — Як ти себе почуваєш? — Він опустив руку мені на чоло. — Температура в повному порядку!

Я нічого не розуміла. Озирнулась навкруги — він у кабінеті був один!

— Все нормально, — відповіла я. — Ще трохи слабкість відчувається, але...

— Так, знаю-знаю... — перебив Лікар мене. — Я залишу вас на деякий час... Поспілкуйтесь. — Він нахилився до мене ближче та промовив: — Тільки не кажи Начальнику Колонії Оверсі, гаразд? — і не чекаючи моєї відповіді, схопив Старшу Медсестру за руку та вийшов геть.

«Таким дивним я його ще не бачила!»

— Вибач за цей спектакль, — пролунав знайомий голос позаду, — але в мені не вийшло по-іншому тебе побачити.

Я обернулася. У кріслі за дверима сидів Ред, тому відразу його й не побачила.

— Ти? — у мене від подиву відкрився рот.

— А ти чекала побачити когось іншого? — усміхнувся хлопець і підвівся з крісла.

— Якщо чесно, то так! Бетті, наприклад, або іншу свою сусідку по кімнаті — Еббу...

— Тіса? — Ред чекав моєї реакції.

— Так, і його теж, — опустила очі в підлогу. — Але точно не тебе...

— Чому? — хлопець нахилився так, щоб бачити моє обличчя.

— Не знаю, — знизала плечима. — Ми ледве знайомі... Чого це тобі приходити сюди?

— А якщо я хочу подякувати? — заглядаючи мені у вічі, промовив він.

—За що це?

— За Бетті, — усміхнувся надто щиро. У мене всередині все похололо.

«Невже білявка проговорилася?»

— Не хвилюйся, Бетті нічого мені не сказала... Я сам здогадався.

Блиснула на нього очима:

— Як?

— Я добре знаю Бетті, — посміхнувся криво. Потім, підіймаючи очі догори, трохи тихіше додав: — І те, що вона любить поспати... ще пам'ятаю. — На його губах ковзнула дивна посмішка. Ред обвів приміщення пильним поглядом, а потім зупиним його на мені, наче вивчаючи мою реакцію.