Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Мені хотілося ще трохи поспати, але ввімкнулося світло. Сонна я вилізла з-під ковдри, взяла рушник і пішла до дверей. Вже на порозі я дещо згадала та обернулася: Бетті спала, сховавшись з головою, включене світло не заважало їй, а Ебби на місці не було. Тяжко зітхнувши, я попленталася до ліжка Бетті. Стягнула з неї ковдру, але вона не прокинулася.

— Гм, веселий буде день!

Я легенько штовхнула Бетті, вона не прокинулася. Потрясла її сильніше. Знов нічого. Почала трясти її дуже сильно. Білявка не прокидалася. У цей момент у кімнату зайшла вже зібрана Ебба.

— Ти що робиш? Чому не йдеш умиватися? — здивовано спитала вона.

«Учорашньої розмови, як і не було. Мала знову мила й весела... Гм...»

— Не можу розбудити Бетті, — спантеличено промовила я.

— Вона дихає? — переляк в голосі Ебби був не підробленим.

— Та ще й як! Ось тільки прокидатися не хоче, — я знову штовхнула Бетті. Та продовжувала спати. Ебба теж підійшла та потрясла Бетті, намагаючись її розбудити — все без толку!

— Ми запізнимося через неї… — скиглила Ебба.

— Ти — ні! Якщо поквапишся, то встигнеш, — сказала чітко та впевнено я.

«Не вистачало ще, щоб Ебба спізнилася!»

— А ти?

— Я розбуджу «Сплячу красуню», а потім щось придумаю!

— Але «міс Піґґі»...

— «Міс Піґґі» нічого не помітить, повір мені! Іди вже!

Ебба зам'ялася, але, трохи подумавши, кивнула.

— Ти справді впораєшся? — спитала вона вже на порозі.

— А ти в мені сумніваєшся? — я підняла одну брову.

— Ні! — щиро усміхнулася Ебба.

Я усміхнулася у відповідь. Мала пішла.

— Ну, що ж мені з тобою робити, красуне? — я подивилася на мирно, сплячу Бетті. — Потрапити до Карцеру в першу ж годину офіційно першого дня в Колонії — такого навіть я не зуміла б! Бетті, ти однозначно поб'єш усі рекорди! — криво посміхнулася я, впираючи руки в боки.

Сходила в душову та набрала у склянку води. Не думаючи, вилила його на Бетті. Та схопилася, як ошпарена, і, нічого не розуміючи, злякано подивилася на мене.

— Ти що — з глузду з'їхала! Я ж наскрізь промокла! Навіщо ти це зробила?

— Ти проспала! Ми вже запізнилися на Тренування! Я не могла тебе розбудити! — гнівно відповіла їй.

— Що? — очі білявки розплющилися. — Я проспала? Ми запізнилися? Я не хочу до Карцеру!

— Знаєш, я теж не горю бажанням потрапити туди. Принаймні сьогодні!

— Вибач, — Бетті забігала по кімнаті. — Я не... Що скаже Ред? — вона схопилася за голову.

— А до чого тут Ред? — здивувалась я.

«Чому вона зараз думає про Реда?»

— Як це можна виправити? — не відповіла дівчина на моє запитання, змінюючи тему. — Ми може якось спробуємо...

— У мене є ідея! Але ти маєш підіграти... — хитро посміхнулася я. Бетті кивнула головою. — І ще дещо...

— Все, що завгодно, аби не до Карцеру!

 

***
 

Вже за кілька хвилин ми з Бетті рушили коридором до сходів. Бетті переодягнулася в тренувальний одяг, я все ще була в піжамі. Я спиралася на Бетті — дівчина допомагала мені йти. Мої коліна та лоб були в крові.

— Ти все зрозуміла? — запитала я.

Білявка нервово кивнула.

– Тоді давай!

— Допоможіть! — закричала Бетті. — Допоможіть хоч хтось! — ще голосніше закричала вона. Потім тихо спитала: — Тобі боляче? Якби знала, що ти ТАК збираєшся мене рятувати... то краще пішла б до Карцеру!

— Не говори дурниць! — прошепотіла я. — Карцер — це зашквар. Кричи!

— Допоможіть! — знову закричала Бетті.

Десь з четвертого разу хтось почув Бетті, бо почулися якісь звуки на сходах.

— Хто кричав? — запитала висока Охоронниця, заходячи в приміщення та явно не дуже поспішаючи. Але побачивши мене, вона змінилася на обличчі. — Що трапилося? — обвела нас обох поглядом, а потім підбігла з іншого боку та допомагала Бетті утримати мене.

Бетті грала на славу — голосом, що зривається, вона промовила:

— Я почула гуркіт... Зайшла в душову... а вона... Стільки крові... Стільки крові...

— Я, здається, знепритомніла... — ледве промовила я, закочуючи очі.

— Що з нею? Чи можливо, що це вірус? А якщо ми заразимося? — голосила Бетті. — Я боюся... Може до неї й торкатися не можна...

— Треба доставити її до Лазарету, як найшвидше! — промовила злякано Охоронця. — Давай покладемо її тут... Я покличу на допомогу, — Вони опустили мене на підлогу. — Побудь з нею. Я зараз повернусь!

Як тільки Охоронниця зникла з поля зору, і я почула звуки кроків, що віддалялися на сходах, то сказала Бетті:

— Класно граєш! Я навіть сама повірила.

Білявка ледь помітно посміхнулася й вимовила:

— Ти теж чудова! Але ти б себе зараз бачила... Мені й грати не доводиться... Тобі дуже боляче?

— Ні! Я звикла й до найгіршого. А це так, через 2 дні загоїться, — криво посміхнулася. — Ти головне, «міс Піґґі» скажи, що в шоці від усього цього… Що сподівалася, що в нас гідна Колонія, а тут… Кричи голосніше… Цього вона боїться!

— А якщо вона не повірить? — насторожено спитала Бетті.

— Повірить! — упевнено сказала я. — Тобі повірить! Вона швидше за все не зможе повірити в те, що ми з тобою заразом. А в брехню від тебе — повірить.

На сходах почулися кроки.

— Нікому не зізнавайся! Навіть братові, — прошепотіла я. Білявка кивнула головою.  — Навіть Реду, — встигла ледве чутно сказати я, і в дверях з'явилися медики з ношами, а з ними «міс Піґґі». Жінка подивилася на мене, а потім на Бетті.

— Що сталося? — спокійний тон. Занадто спокійний.

Бетті злякано заплескала очима, і навіть я не зрозуміла: грає вона чи ні.

— Я збиралася на Тренування. Вийшла в коридор і почула в душовий гуркіт... як щось велике впало... Увійшла, а там вона... на підлозі... і всюди кров... Я допомогла їй підвестися... — дівчина замовкла.

«Міс Піґґі» пильно мовчки дивилася на неї.

— А раптом це той вірус… як у моїх батьків! Вони ж... — з очей Бетті бризнули сльози.