Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

них і не встигла підвестися зі стільця, як княжич Гектор уже стояв навколішки перед нею і міцно тримав її за руки. З несподіванки й ляку вона голосно зойкнула, але княжич почав заклинати її дівою Марією і всіма святими заспокоїтись і подарувати йому хоча б дві хвилини райської втіхи – бачити і слухати її. Слова, з якими він звертався до неї, могло підказати тільки шаленство найпалкішої пристрасті. Він обожнює її, казав княжич, нікого більше, лише її, йому страшно навіть подумати про одруження з Гедвігою, то була б для нього смерть. Тому він хотів утекти, але скоро могутнє почуття, яке скінчиться тільки разом з його життям, погнало його назад, і він вернувся, аби лише побачити Юлію, аби поговорити з нею, сказати їй, що він живе тільки нею, що вона для нього все на світі!

– Геть! – крикнула Юлія в страшному збентеженні. – Геть! Ви вб'єте мене, княжичу!

– Ніколи! – вигукнув княжич, у нападі любовного шалу притискаючи руки Юлії до своїх уст. – Ніколи! Настала та хвилина, що подарує мені життя або смерть! Юліє, ангеле мій! Невже ти знехтуєш мене, знехтуєш того, для кого ти – все життя, вся радість світу? Ні, ти кохаєш мене, Юліє, я знаю, о скажи, що ти мене кохаєш, і для мене відкриються небеса невимовного блаженства!

На цьому слові княжич обняв Юлію, майже непритомну з жаху, й палко пригорнув її до своїх грудей.

– Горе мені, – майже задихаючись, вигукнула Юлія, – горе мені, невже наді мною ніхто не змилосердиться?

Тієї миті полум'я смолоскипів осяяло вікна, і за дверима залунали голоси. Уста Юлії обпік палкий поцілунок, і княжич утік.

Юлія в нестямі кинулась, як уже сказано, назустріч матері, і та з жахом почула від неї, що сталося. Вона почала, як тільки могла, втішати бідолашну Юлію і запевняти її, що неодмінно витягне княжича, на його сором, із того сховку, де він, мабуть, пересиджує дні.

– О не робіть цього, мамо, – сказала Юлія, – я загину, якщо князь, якщо Гедвіга довідаються… – і, гірко заплакавши, вона сховала обличчя в матері на грудях.

– Ти маєш слушність, – мовила радниця, – ти маєш слушність, моя люба, добра дитино, нехай поки що ніхто не знає і навіть не здогадується, що княжич тут, що він чигає на тебе, моя мила, цнотлива Юліє! Ті, що в змові з ним, мусять мовчати. Бо немає ніякого сумніву, що в княжича є спільники, а то як би він міг лишитися непоміченим тут, у Зіггартсгофі, і закрастися в наш дім? Я не збагну, як княжич зумів утекти звідси, не зустрівши мене й Фрідріха, що освітлював мені дорогу. Старого Георга ми бачили і, він спить, і сон у нього неприродно міцний, а де Нанні?

– О горе мені, – прошепотіла Юлія, – о горе мені, що вона захворіла і мені її довелося відпустити.

– Мабуть, я зможу її вилікувати, – мовила Бенцон і швидко відчинила двері до сусідньої кімнати.

Там стояла хвора Нанні, цілком одягнена; вона підслухувала і тепер, перелякана до смерті, упала в ноги Бенцон.

Для радниці було досить кількох запитань, щоб довідатись, що княжич з допомогою старого кастеляна, якого вважали таким вірним,

(М. п. д.) що мені довелося почути! Муцій, мій відданий приятель, мій щирий брат внаслідок тяжкої рани на задній лапі передчасно помер. Ця смутна звістка вразила мене в саме серце, я аж тепер відчув, ким був для мене Муцій. Пуф сказав мені, що найближчої ночі в льоху того будинку, де мешкав мій господар і куди занесли тіло, відбудуться поминки. Я пообіцяв не тільки сам прийти в належну годину, а й подбати про їжу та питво, щоб за давнім шляхетним звичаєм справити обід. І я таки про все подбав: цілий день переносив униз свої запаси риби, курячих кісточок та городини.

Для читачів, що полюбляють всілякі подробиці, а тому бажали б дізнатися, як я роздобув питва, скажу, що в цій справі не треба було якихось особливих зусиль, бо мені допомогла одна добра служниця. Я часто зустрічав її в льоху й не раз заходив до неї в кухню, бо, здається, вона прихильно ставилась до мого роду, а насамперед до мене, тому ще ніколи не було такого, щоб при зустрічі ми приємно не погралися вдвох. Вона частувала мене різними ласощами, власне, гіршими за ті, що я мав у господаря, проте з галантності я з'їдав їх, та ще й удавав, що вони мені дуже смакують. Це дуже зворушувало серце служниці, і вона робила те, що, власне, я від неї й хотів. Одне слово, я вистрибував до неї на коліна, і вона починала чухати мені голову й за вухами так приємно, що я аж млів з насолоди й дуже звик до руки, яка «мітлою в будній день махає, а в свято палко обіймає».[304] До цієї привітної дівчини я й звернувся, коли вона брала з льоху чималий горщик молока, і найзрозумілішим для неї способом показав їй, що дуже хотів би лишити для себе те молоко.

– Хитренький Муре, – мовила дівчина, що добре знала моє ім'я, як, зрештою, всі мешканці нашого будинку і сусідніх також, – хитренький Муре, тобі напевне потрібне молоко не тільки для себе самого, ти хочеш пригостити друзів! Бери, бери, сіренький, я нагорі роздобуду собі іншого.

Сказавши так, вона поставила