Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

— Ну, ні... але... ні, через це я проходити не збираюся,— відтяла Джемма, червона й готова розплакатися.— Тільки не поліція, о Боже, ні... він — велике цабе, може дозволити собі найкращих адвокатів... і якщо я не виграю, як я отримаю нову роботу в Сіті?.. Суд і газети... і взагалі, все одно вже запізно... люди мене бачили... як я виходжу з його номера. Я вдала, що все нормально. Довелося: мені було так соромно!.. Плітки після того не вщухають. Ми обоє заперечували, що між нами щось було, тож який вигляд я тепер матиму, якщо...

— Енді сказав, що не слід мені заявляти на шефа,— додала Джемма, виливаючи в келих залишки вина з пляшки.

— Справді?

— Ага... я йому розповіла, коли ми вперше переспали... розумієш, це був перший секс у мене після того випадку... і він сказав: «Ага, ліпше мовчи про це... тобі тільки гірше буде, а він напевно зіскочить...» Він раніше працював у поліції, Енді, він усе знає про такі речі.

«Ну ти й покидьок, Моррисе!»

— Ні, якщо я комусь щось і розповім,— мовила Джемма, мов у тумані,— то це про кляту торгівлю внутрішньою інформацією... О так... ніхто не знає, крім мене...

За годину Робін і Джемма вийшли на сутінкову вулицю; Робін практично тримала Джемму, бо та без підпірки повсякчас осідала.

Почекавши десять хвилин, їй вдалося спіймати таксі й завантажити в нього п’янючу Джемму.

— Ходімо в суботу на гульки! — гукнула Джемма до Робін, намагаючись притримати дверцята, які Робін уже почала зачиняти.

— Чудова ідея! — сказала Робін, яка дала секретарці вигаданий номер.— Подзвони мені!

— Ага, подзвоню... дуже дякую за вечерю!

— Нема за що! — відповіла Робін і нарешті спромоглася захряснути дверцята, а Джемма махала їй, поки таксі не завернуло за ріг.

Робін розвернулася і швидко пішла тротуаром, проминаючи «Він-трі». Коли вона проходила повз, до неї засвистів парубок у костюмі.

— Ой, та йди в сраку,— буркнула Робін, дістаючи телефон, щоб подзвонити Страйкові.

На її подив, вона побачила, що проґавила сім дзвінків від нього. А ще вона отримала мейл, у темі якого значилося: «Крід».

— О Боже,— вголос вигукнула Робін.

Вона пришвидшила крок, воліючи забратися подалі від натовпу чоловіків у костюмах, які гуляли вулицями, побути на самоті й зосередитися. Нарешті відступивши в темний вхід до сірої офісної будівлі, вона відкрила повідомлення. Прочитавши його тричі, щоб остаточно пересвідчитися, що їй не мариться, вона подзвонила Страйкові.

— Ну нарешті! — вигукнув він, відповівши після першого гудка.— Ану вгадай!

— Що?

— Я розшукав Датвейта!

— Ти — що? — охнула Робін, злякавши тверезого джентльмена з Сіті, який проходив повз у темряві, тримаючи туго згорнуту парасольку.— Як?!

— Завдяки прізвищам,— тріюмфально сказав Страйк.— І тому, що Пат слухає шлягери сімдесятих.

— Я не...

— Першого разу він узяв прізвище Джекс, правильно? Ну, сімдесят четвертого року в Террі Джекса був гучний гіт — пісня під назвою «Seasons in the Sun» — «Сонячні сезони». Сьогодні по обіді її передавали. Ми знаємо, що Датвейт уявляв себе співаком, отож я подумав: можу закластися, що саме звідси він узяв ідею назватися Джексом...

Робін чула, що Страйк ходить. Він, понад сумнів, почувався таким самим схвильованим, як і вона зараз.

— Отож я повернувся до Оукденової книжки. Він пише, що «Longfellow Serenade» у виконанні Датвейта користувалася в жінок особливою популярністю. Я пошукав, що це за пісня. Це один з гітів Ніла Даймонда. І тоді,— сказав Страйк,— я почав гутлити Стіва Даймонда... Зараз я надішлю тобі фото,— мовив Страйк,— почекай.

Робін відірвала телефон від вуха й чекала. За кілька секунд прийшло повідомлення, і Робін відкрила світлину.

Пітний червонопикий лисань років шістдесятьох співав у мікрофон. Він був у бірюзовій футболці, яка напиналася на видатному череві. На шиї в нього і тепер висів ланцюжок, але єдиним, що нагадувало нахабного парубка з зачіскою малет і широкою краваткою, були очі — такі самі темні та блискучі, як завжди.

— Це він,— сказала Робін.

— Це фото з сайту пабу в Скегнессі,— мовив Страйк.— Він досі король караоке, а ще співвласник і менеджер готелю, яким володіє разом з дружиною Донною. Цікаво,— зронив Страйк,— чи знає вона, що його прізвище не завжди було Даймонд?

— Це дивовижно! — вигукнула Робін у такому піднесенні, що рушила вулицею далі — просто щоб дати вихід енергії, яка переповнювала її.— Ти геній!

— Знаю,— сказав Страйк з натяком на самовдоволення.— Отже, ми їдемо в Скегнесс. Завтра.

— Завтра я мала...

— Я поміняв розклад,— мовив Страйк.— Можеш раненько заїхати по мене? Скажімо, о восьмій? Я вийду на Ерл-Корт.

— Звісна річ,— сказала Робін.

— Тоді побачимося...

— Стривай,— мовила Робін.

— А, чорт, так,— увічливо сказав Страйк.— Забув запитати. Як усе пройшло з Джеммою?

— Чудово,— озвалася Робін.— Мутний торгує внутрішньою інформацією, але то таке.

— Він — що?..

— Страйку, не хочу затьмарити твій успіх,— сказала вона, але їй не вдалося притлумити тріюмфальну нотку в голосі,— бо те, що ти знайшов Датвейта, просто неймовірно, та я гадаю, тобі варто знати... тобі дозволять дев’ятнадцятого вересня допитати Денніса Кріда в БроДмурі.

64

...здригнулася рука, Як лист осики, трем його зборов, Забарвила лице бентежна кров І хвилею відринула назад — Немов гонець примчав і відійшов.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

— Ну,— зронив Страйк, наступного ранку