Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 4

ласка, передайте йому великий привіт. Чи перекладали у вас коли-небудь «По кому подзвін»? Я читав рецензію Еренбурга, але не чув, щоб роман перекладався. Його було б неважко надрукувати з невеликими змінами і вилучивши деякі імена. Шкода, що не можете його прочитати. Він не про ту війну, яку ми знали останні декілька років, а про невелику гірську війну. Непоганий роман, і в ньому є одне місце, де ми знищуємо фашистів; воно б Вам сподобалося.

Бажаю успіхів і приємної подорожі.

Ваш друг

Ернест Хемінгуей

Фашизм — це облуда

Завдання письменника не змінюється. Змінюється письменник, а його завдання залишається завжди однаковим. Воно полягає в тому, щоб писати правдиво і, збагнувши, що таке правда, так передавати її, щоб вона стала частиною життєвого досвіду читача.

Немає нічого важчого за це завдання, і саме через ті труднощі нагорода — приходить вона рано чи пізно — звичайно дуже велика. Якщо визнання приходить рано, воно часто губить письменника. Якщо занадто пізно, то, мабуть, тільки роз'ятрює йому душу. Інколи визнання приходить лише після смерті, але тоді воно вже письменника не хвилює. Важко писати правдиві твори, які залишили б тривкий слід у літературі. І саме тому справжній письменник завжди впевнений, що його врешті-решт визнають. Тільки романтики вірять в існування невизнаних майстрів.

Практично при кожній державній системі, яку можуть стерпіти письменники, завжди з'являються видатні митці. Є лише одна форма влади, яка не здатна народити добрих письменників, — фашизм. Бо фашизм — це облуда, яку проповідують убивці. Письменник, що не в силі брехати, не може жити і працювати під фашизмом.

Фашизм приречений на літературну безплідність, бо він — облуда. І коли він відійде в минуле, то не залишить після себе в історії ніякого сліду, крім кривавого сліду вбивств, добре відомих всім людям і побачених на власні очі деякими з нас за останні місяці.

Якщо письменник знає, за що і як воюють, він звикає до війни. Це перша страхітлива правда, яка тобі відкривається. Тебе вражає, як сильно ти призвичаївся до війни. Коли ти кожен день на передовій і бачиш траншейну війну, відкриту війну, атаки та контратаки, коли ти знаєш, за що люди б'ються, і що вони б'ються свідомо, то, незважаючи на поранених і вбитих, усе навколо, здається, має сенс. Коли люди б'ються за свободу батьківщини проти іноземних загарбників, коли ці люди твої друзі, деякі з них нові, інші — давні, коли ти знаєш, як на них напали і як вони захищалися, спочатку майже голіруч, то, спостерігаючи, як вони живуть, борються і вмирають, починаєш розуміти, що є гірші речі, ніж війна. Це — боягузтво, це — зрада, і навіть звичайнісінький егоїзм.

У Мадріді, де за тиждень на страхування життя кореспондента кожна англійська газета витрачає 57 фунтів, або 280 доларів, і де американські журналісти працюють в середньому за 65 доларів на тиждень без усякого страхування, ми, представники робітничої преси, минулого місяця були свідками вбивств, які не припинялися протягом дев'ятнадцяти днів. Це була робота німецької артилерії, і до того ж надзвичайно вміла робота.

Я вже казав, що до війни звикаєш. Якщо ж тебе цікавить наука війни — а це велика наука — і поведінка людини під час небезпеки, то можна так заглибитися у те й друге, що хвилювання за власну долю тобі здаватиметься гидкою самозакоханістю. Але ніхто не здатен звикнути до вбивства людей. А під час останніх артобстрілів Мадріда на наших очах протягом дев'ятнадцяти днів чинилося масове вбивство.

Тоталітарні фашистські держави покладаються на тотальну війну. Простіше кажучи, це означає, що, коли їх перемагають воєнною силою, вони мстяться беззбройному цивільному населенню. В цій війні, починаючи з середини листопада, фашистів били під Парке дель Есте, били під Пардо, били під Карабанчелом, били під Харамою, під Бріего, Під Кордовою і зупинили під Більбао. Щоразу, зазнаючи поразки на полі бою, вони рятують те, що називають своєю честю, знищенням мирних людей.

Ви бачили такі вбивства у фільмі Джоріса Івенса, тому я не буду про це розповідати. Якщо я почну розказувати про них, вам стане погано. Моя розповідь викличе ненависть у ваших серцях. А ми не хочемо ненависті. Ми прагнемо свідомого розуміння, злочинності фашизму і розуміння того, як з ним боротися. Ми повинні знати, що ці вбивства — вчинки ката, страшного ката — фашизму. Лише одним способом можна знищити вбивцю — треба його перемогти; і фашистського звіра б'ють тепер в Іспанії так, як сто тридцять років тому били на цьому ж півострові Наполеона. Фашистські країни знають про це і не мають надії на порятунок. Італія знає, що її війська не здатні воювати за межами Італії, і так само, що, незважаючи на прекрасне озброєння, вони слабші за новосформовані іспанські полки. Безсумнівно, італійські солдати ніколи не зрівняються з бійцями інтернаціональних бригад.

Німеччина зрозуміла, що вона не може покладатися на Італію в жодній наступальній операції. Я читав, що фон Бломберг та маршал Бадоліо вчора були присутні на вражаючих маневрах, але одна справа проводити маневри на Венеціанській рівнині, коли ворог далеко, а інша — пошитися в дурні, втративши в бою три дивізії на плато між Бріего та Трехо під ударами одинадцятої та дванадцятої Інтернаціональних бригад і прекрасних іспанських військ Лістера, Кампесіно та Мера. Одна справа кидати бомби на Альмерію і захопити, скориставшися зрадою, беззахисну Малагу, інша справа втратити сім тисяч солдатів під Кордовою і тридцять тисяч під час невдалих атак на Мадрід. Одна справа зруйнувати Герніку, інша — програти наступ на Більбао.

Сказано більше ніж досить. Я почав з того, що важко писати добре й правдиво і що ті письменники, кому це вдається, неодмінно будуть визнані. Але в час війни, — а ми живемо в час війни, подобається нам це чи ні, — про винагороди не говорять. Дуже небезпечно писати правду під час війни, дуже небезпечно шукати цю правду. Я не знаю, хто саме з американських письменників приїхав її шукати. Я знайомий з багатьма в батальйоні Лінкольна. Але вони не пишуть книжок. Вони пишуть листи. Приїхало також багато англійських, німецьких, французьких і голландських письменників. А коли шукаєш правду на війні, замість неї можна знайти смерть. Зате якщо дванадцятеро йде на фронт, а повертається лише двоє, то правда, яку вони приносять, — справжня і не схожа на перекручені чутки, які ми видаємо за історію. Письменники повинні самі вирішувати, чи варто ризикувати заради правди. Звичайно, набагато зручніше проводити час