Джордж Мартін - Бенкет круків

Повісити. Від цього слова її пронизав страх. Брієнна поглянула на дівчину — на Джейн. «Вона зовсім юна — і вже така жорстокосерда!»

— Хліб і сіль,— видихнула Брієнна.— Заїзд... Септон Мерібальд нагодував дітлахів... Ми переломили хліб з твоєю сестрою...

— Гостеправо вже не має такої ваги, як колись,— сказала дівчина.— Особливо відтоді, як м'леді повернулася з весілля. Деякі з тих, що отам висять на березі, теж гадали, що вони гості.

— А ми гадали інакше,— мовив Гончак.— Вони хотіли ліжко, а отримали дерево.

— Але дерев ще багато лишилося,— втрутилася інша тінь — одноока, в іржавому циліндричному шоломі.— Їх завжди багато буде.

Коли прийшов час знову їхати, Брієнні на обличчя натягнули шкіряний каптур. Прорізів до очей він не мав. Шкіра приглушувала звуки. На язику ще зберігався смак цибулі — гострий, як і усвідомлення своєї поразки. «Мене повісять». Вона подумала про Джеймі, про Сансу, про батька вдома на Тарті — й пораділа каптуру. Він приховає сльози, які вже стояли в очах. Час до часу чути було, що беззаконники розмовляють, але слів не розрізнити. Зрештою Брієнна піддалася втомі й повільному, рівномірному руху коня.

Цього разу їй наснилося, що вона знову вдома, у Вечірньому палаці. Крізь високі арочні вікна батькової зали видно було, як сідає сонце. «Тут я була в безпеці. В безпеці».

Вбрана Брієнна була в парчу — в четверну синьо-червону сукню, оздоблену золотими сонцями й срібними півмісяцями. На іншій дівчині, мабуть, сукня була б дуже гарна, та не на Брієнні. Вона, дванадцятирічна, незграбна й ніякова, зустрічала юного лицаря, про шлюб з яким домовився її лорд-батько; хлопець був на шість років за неї старший — одного дня він обов'язково стане уславленим переможцем турнірів. Брієнна страшенно боялася його приїзду. Груди в неї замалі, руки й ноги завеликі. Волосся повсякчас стирчить, а збоку від носа, в складочці, прищ вискочив. «Він тобі привезе троянду»,— пообіцяв батько, але троянди замало, троянда її не захистить. Потрібен меч. «Клятвохранитель! Я маю розшукати дівчину. Я маю повернути йому честь».

Нарешті двері відчинилися, і в батькову залу ввійшов суджений. Брієнна, як її навчили, спробувала його привітати, та з рота в неї приснула кров: чекаючи, дівчина відкусила собі язика. Вона сплюнула кров юному лицарю під ноги, й на обличчі в нього проступила відраза. «Брієнна Краля,— глузливо промовив він.— Та я свиней бачив, вродливіших за тебе». Він пожбурив троянду їй в лице. Коли він розвернувся й рушив геть, грифони в нього на плащі збрижилися, розмилися — й перетворилися на левів. «Джеймі! — хотілося крикнути Брієнні.— Джеймі, повернися по мене!» Та язик лежав на підлозі поруч із трояндою, потопаючи в крові.

Брієнна знагла прокинулася, хапаючи ротом повітря.

Не розуміла, де опинилася. Повітря, холодне й густе, відгонило землею, хробаками та цвіллю. Брієнна лежала на солом'янику під цілою горою овечих шкур, над головою виднілося кам'яне склепіння, а стіни проросли корінням. Єдиним джерелом світла була лойова свічка, що чаділа в калюжці розтопленого сала.

Брієнна відкинула шкури й побачила, що якимсь чином вона опинилася без одягу й обладунків. Натомість її вдягнули в коричневу вовняну сукню, потерту, але випрану. Передпліччя взяли в лубки й обмотали лляними бинтами. Одна половина обличчя була мокра й заніміла. Обмацавши себе, Брієнна зрозуміла, що вухо, щелепа й щока намащені якоюсь припаркою. «Куслій...»

Брієнна підвелася. Ноги підломлювалися, голова паморочилася.

— Є тут хтось?

В одному з тінявих закапелків з того боку свічки почувся рух — то був сивий старигань у лахмітті. Покривало, яким він укривався, сповзло на землю. Сівши, він потер очі.

— Леді Брієнно? Ви мене налякали. Мені снився сон.

«Ні,— подумала вона,— це мені снився».

— Що це за місце? Підземелля?

— Печера. Як щури, ми змушені ховатися по норах, коли на нас спускають собак, а цих собак день у день більшає,— сказав старий; він був у залишках ветхої рожевуватої хламиди. Довге сиве волосся геть поплуталося, обвисла шкіра на щоках і підборідді поросла грубою щетиною.— Ви зголодніли? Зможете випити кухлик молока? А з'їсти трохи хліба з медом?

— Мені потрібен мій одяг. І меч,— сказала Брієнна, яка без кольчуги та Клятвохранителя при боці почувалася голою.— Вихід... Покажіть мені вихід.

Долівка в печері була земляна, кам'яниста, шорстка на дотик. Брієнна досі відчувала запаморочення — наче в повітрі пливе. У миготливому світлі танцювали дивні тіні. «Це духи замордованих,— подумала Брієнна,— танцюють навколо, а щойно я обернуся поглянути, ховаються». Кругом виднілися нори, тріщини та щілини, та не було як вгадати, котра з них веде на волю, котра — в глибину печери, а котра — взагалі в нікуди. Всі вони були чорні як ніч.

— Можна помацати ваше чоло, міледі? — Брієнну торкнулася рука її тюремника — пошрамована й шкарубка від мозолів, однак на диво лагідна.— Гарячка нарешті спала,— оголосив старий з акцентом вільних міст.— Чудово-пречудово. Ще буквально вчора ви мов у вогні горіли. Джейн боялася, ми вас втратимо.

— Джейн. Така висока?

— Вона-вона. Але за вас вона все одно нижча, міледі. Джейн Тичка, ось як її хлопці кличуть. Це вона вам руку склала і в лубки взяла, незгірше за будь-якого мейстра. На обличчі вона теж зробила, що могла,— промила рани гарячим елем, щоб не почалося зараження. І все одно... людський укус — страшна річ. Певен, саме через нього у вас і почалася гарячка,— сивий старий торкнувся її забинтованого обличчя.— Довелося трохи шкіри зрізати. Боюся, вродливою ви вже не будете.

«І так ніколи не була».

— Через шрами, так?

— Міледі, оте створіння вам півщоки відкусило.

Брієнна мимоволі здригнулася. «Всі лицарі мають бойові шрами,— застеріг її сер Гудвін, коли вона попросила його навчити її володіти мечем.— Воно тобі треба, дитинко?» Та літній військовий інструктор мав на увазі шрами від меча — він не міг передбачити Куслієвих загострених зубів.

— Навіщо складати мені поламані кості й промивати рани, якщо ви мене повісити збираєтеся?

— І справді — навіщо? — він перевів очі на свічку, наче не міг більше витримати дивитися на Брієнну.— Мені розповідали, що в заїзді ви хоробро билися. Димові не слід було їхати з роздоріжжя. Йому веліли триматися поблизу, сховатися, а як побачить дим з коминка, одразу приїздити... та коли до нього докотилися чутки, що Варницький Скажений Пес рухається на