Генрі Лайон Олді - Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді

з його викупом із пекельної фортеці стане хоч на йоту повнішою.

Адже він не знає, що ніколи не потрапить до пекла.

Пекло потрапить у нього.

Погодьтеся, що це не одне й те ж саме.

Утім, можете не погоджуватися — мені байдуже.

Люди називають мене Нечистим.

Це правда.

Я нечистий.

Але ніхто з таких, як я, ніколи не був і не буде Володарем Геєни — не тому, що ми дрібні, а тому, що з таким самим успіхом варнака можна вважати Володарем копалень. І справді: він ударяє по нещасному камінню кайлом, він возить його у візку, скидаючи в кар’єр, він може мучити копальні як завгодно… Він лише не може перестати це робити.

І перестати мучитися самому.

Питання: що роблять у пеклі?

Відповідь: зазнають мук.

Питання: хто мучиться в пеклі?

Відповідь: усі.

Усі.

Коли ви страждаєте, це вже пекло.

Воно у вас, усередині.

Пекло у вас, дорогі мої, воно сичить і піниться, як недогране вино, воно вдаряє в голову лагідними підступними молоточками; пекло у вас, люб’язні добродії, але в мені його більше. Я — закріпачений Тьмою, я Геєнин вілан, я — пуста рукавичка, я почуваю в собі руку, що заповнює порожнечі Пекла й заздрю тому злочинцеві на ешафоті, у черево якого в цю мить занурюється гострий кіл.

Йому, катованому, легше.

Я ніколи не бачив справжнього Князя Тьми; а втім, їх багато: Суперечних, Повсталих, Переможених — оце і є пекло.

Річ у собі, мудрагелі-схоласти!.. Пекло в пеклі.

Я не пам’ятаю, ким я був — я знаю, ким я став.

Їм стократ гірше — вони пам’ятають, ким були. І вічність перед Ними заповнена болісною бездіяльністю, наприкінці якої жевріє приречення, нещадна тінь Армагеддона й Судного дня.

Dies irae, День Гніву.

Кожного разу, коли я почуваю в собі пальці Князів Тьми, що дають мені муку й силу, я захоплююся їхньою завзятістю, їхньою неприборканою спрагою діяльності, здатною видобутися з неможливого й змусити таких, як я, ставати дияволами та перекроювати дітей Адама і Єви за своїм образом і подобою.

Я ненавиджу Їх.

Замилування й ненависть зливаються в один страшний сплав, і мене судомить від болю після кожної диявольської витівки, заради якої я змушений впускати в себе пекло. Просто цього ніхто не бачить. Я самолюбний, як самолюбні тільки раби. Моя калитка збирає в собі монетки проданих душ, інколи я розмінюю одну з них, щоб добути дві, інколи я помиляюся… Я мрію вийти на волю, я мрію зникнути, мрію почати від самого початку, стати вошею, слимаком, мохом, ким завгодно…

Люди називають мене дияволом.

У чомусь вони мають слушність.

Але ця жінка… ця дияволиця (я посміхаюся — вдала гра слів вийшла!), ота, що поцупила розпечену монетку загиблої душі з-під самісінького мого носа, пошила диявола в дурні!.. О радосте моя, довгонога перлино, не позбавляй Півняче Перо щастя нової зустрічі — я не всезнаючий і не всесильний, але зате я терплячий і вмію відрізняти овець від козлищ, і перетворювати останніх на ловчих вовків Пекла… Де ти, люба?!

Я йду.

Я шукаю тебе!..

Повір чесному слову диявола: за певних обставин я навіть погоджуся залишити тобі маленьку душу цього наївного кишенькового злодія, якого я для розваги змусив повіситися на власному ремені.

Не віриш?

Питаєш: що це за обставини?!

Ніколи не ставайте до розмови з циганками та дияволами…

Люди називають мене Нечистим.

Я називаю їх людьми.

КНИГА ДРУГА.
ТУМАНИ СТАРОГО ЦВИНТАРЯ
Розділ четвертий
1

Ніч недовірливо пробувала на зуб золоту монетку місяця — і надкушений диск фальшивим талером покотився до обрію, де й завис щербиною догори. Фіолетові тіні похмуро сновигали межи стовбурами, немов намагалися зрозуміти, хто ж вони насправді: безневинні поєднання світла й пітьми — чи самої лише тьми, тьми, тьми…

— Ми-и-и!.. — глузливо одзивався вітер і роздирав примари на клапті, наслідуючи вітер, ухкав голодний пугач і вдивлявся у ніч блискітливими котячими очима.

Сивий вовк, що сидів на порослому заячою капустою пагорку, задер морду до неба, хотів був завити, але передумав і тільки ліниво облизнувся, на мить розтуливши ікласту пащу. Бурлака-вітер перестав гратися з тінями, закоцюблими пальцями перебрав білясту шерсть, скуйовдив сніжно-білі пасма на загривку — вовк трохи зіщулився, стиха рикнувши, тож вітер поквапився піти геть. Десь у лісі, неподалік від могутніх стін тинецького монастиря, розлого вила зграя, і це була значно цікавіша забава, ніж гратися з тінями або чіплятися до сивого вовка-грубіяна.

Вовк поклав голову на передні лапи й заплющив очі.

У звичній феєрії звуків нічного лісу він безпомилково розрізняв віддалене хлюпання ріки, що затинається на мілководних перекатах, і глухе рокотання млинового колеса. Чому опівночі відкриті шлюзи на старому млині, чому вода хлющить у лотоки, змушуючи грюкати посади для жорен, чому не спить трудяга-мірошник зі змученими підмайстрами — все це мало цікавило звіра.

Він знав — чому.

Він тільки не знав, чому він сам залишився на цьому пагорку, чому дозволив вискочню Рваному очолити зграю всупереч усім законам вовчого й не тільки вовчого племені.

Коли сивий