Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

— Гаразд, мовчу. Та коли розповідатимеш новини Альбі, зроби так, щоб він мене не нагнав, гаразд?

Бігун спершу мовчки дивився Томасові в очі, а потім відповів:

— Гаразд, зелений. Слухаюсь і скоряюся.

За кілька секунд з’явився Альбі та простягнув Мінхо великий пластиковий кухоль з водою; той одним духом перехилив його.

— Отже, — почав Альбі, — з цим покінчено. Тепер кажи, що там сталося?

Мінхо звів брови і кивнув у бік Томаса.

— Не зважай, — відповів Альбі. — Мені начхати, що почує цей шлапак. Кажи!

Весь в очікуванні, Томас мовчки спостерігав, як Мінхо підводиться, кривлячись від кожного руху, — весь його вигляд буквально кричав про неймовірну втому. Бігун притулився до стіни й обвів обох холодним поглядом.

— Я натрапив на дохлого.

— Га? — сторопів Альбі. — Дохлого кого?

— Дохлого грівера, — посміхнувся Мінхо.

На згадку про гріверів Томас розхвилювався. Неможливо було спокійно згадувати про цих почвар, та йому стало цікаво, чому дохлий грівер зчинив такий рейвах. Невже раніше такого не траплялося?

Альбі дивився з недовірою, наче йому пообіцяли, що в нього виростуть крила і він злетить.

— Зараз не найкращий час для жартів, — сказав він.

— Знаєш, на твоєму місці я б теж не повірив, — відповів Мінхо. — Але я на власні очі бачив цю тварюку дохлою, це точно.

«Значить, точно це щось небувале», — подумав Томас.

— Отже, ти знайшов дохлого грівера, — задумливо повторив Альбі.

— Саме так, — трохи роздратовано підтвердив Мінхо. — Він за кілька миль звідси, неподалік Стрімчака.

Альбі подивився у просвіт у стіні, потім знову перевів погляд на бігуна.

— Ну гаразд… А чому ти не притягнув його з собою?

Мінхо реготнув — чи то засміявся, чи то пирхнув.

— Чувак, ти що, Казанового гострого соусу переїв? Та вони по півтонни важать! І взагалі, я не торкнуся жодної з цих почвар, навіть якщо мені пообіцяють вихід з Лабіринту!

— А який він був? — засипав його питаннями Альбі. — Залізні шпичаки на тілі були сховані чи випущені? Він хоч трохи ворушився? Шкура була слизька?

Томаса розпирало від цікавості. «Залізні шпичаки? Слизька шкура? Та про що вони взагалі?..» Однак він мовчав, намагаючись не нагадувати про свою присутність. Навряд чи такі теми слід було обговорювати при сторонніх.

— Гальмуй, старий, — сказав Мінхо. — Ти маєш сам на нього подивитися. Він… дивний.

— Дивний? — збентежено перепитав Альбі.

— Чувак, я збіса втомився, хочу жерти, та ще й мені сонцем голову напекло. Та якщо ти наполягаєш, можемо туди змотатися. Встигнемо повернутися до закриття Брами.

Альбі подивився на годинник.

— Відкладімо ліпше до ранку.

— Це найрозумніше, що я почув від тебе за останній тиждень, — Мінхо випростався, жартівливо тицьнув Альбі кулаком у плече і, злегка похитуючись, поплентався в Домівку. Уже на ходу він кинув через плече, при цьому вигляд мав такий, наче в нього все болить: — Як подумати, я мав би повернутися в Лабіринт, та мені начхати. Піду випрошу в Казана його бридкої запіканки.

Томас був трохи розчарований. Він розумів, що Мінхо втомився і йому потрібно відпочити й поїсти, але все одно кортіло якнайбільше довідатися.

Альбі несподівано розвернувся до нього.

— Якщо ти щось знаєш, але приховуєш…

Томасу остогидло, що його звинувачують у приховуванні інформації. Невже у них інших проблем немає? Він-бо і справді нічого не приховував.

— За що ти мене так ненавидиш? — просто запитав він, дивлячись Альбі в очі.

На обличчі Альбі відбилися водночас збентеження, гнів і подив.

— Ненавиджу тебе? Ти так нічого і не навчився відтоді, як виліз із Ящика, хлопче. Тут не йде мова про ненависть, симпатії, любов, дружбу чи інші дурниці. Тут ми думаємо лише про те, як вижити. Тож облиш свої дівчачі замашки, шлапак, і вмикай свій гнилий мозок, якщо він у тебе є.

Томас наче отримав ляпас.

— Але… чому ви всякчас мене звинувачуєте…

— Тому що не може бути збігу, гнилоголовий! Спершу з’являєшся ти, а наступного дня — ця дівка з незрозумілим посланням, потім на тебе накидається Бен, а тепер ще грівери дохнуть! Щось тут не так, і я не заспокоюся, поки не з’ясую!

— Я нічого не знаю, Альбі, — твердо відповів Томас. Здається, зараз був вдалий момент для того, щоб виявити характер. — Я навіть не знаю, чим займався три дні тому, тим паче не в курсі, чому Мінхо наскочив на дохлу істоту, яку ви називаєте грівером! Тож відчепися!

Альбі відхилився і якусь мить порожніми очима дивився на нього. Потім сказав:

— Гальмуй, зелений. Дорослішай і починай уже думати. Ніхто нікого ні в чому не звинувачує. Та як щось згадаєш, як щось тобі здасться знайомим, відразу скажи. Пообіцяй.

«Не раніше, ніж спогади до мене повернуться цілковито, — подумав Томас. — І не раніше, ніж я сам захочу ділитися ними».

— Я думаю… Гаразд, але…

— Просто пообіцяй!

Томас не договорив — Альбі з його настирливістю вже остобісів йому.

— Як скажеш, — нарешті відповів він. — Обіцяю.

Альбі кивнув, розвернувся і, більше не промовивши жодного слова, пішов геть.

Томас знайшов найрозлогіше дерево на узліссі біля Могильника — воно давало найбільшу тінь. Він побоювався повертатися на ферму до Колія Вінстона. Томас розумів, що треба поїсти, та йому не хотілося нікого ні бачити, ні чути, тому він вирішив уникати людей доти, доки його не шукатимуть. Він сидів, прихилившись до товстого стовбура дерева, і мріяв бодай про слабенький вітерець, та вітру не було.

Томас уже майже задрімав, коли раптом тишу порушив Чак.