Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

дуже швидко, наче намагався встигнути до того, як прозвучать жахливі слова, яких уже не можна буде взяти назад.

— Добре, говори, — утомлено погодилась директорка. Остаточний вирок і так лежав у шухляді її столу.

— Учора вранці мене пограбували в коридорі.

— Так, я щось таке чула...

— У такому разі, перш ніж ви мене виженете, прошу повернути мої палички.

— І де ж я маю взяти ці твої палички?! — вигукнула вона, майже сміючись. Міколай не знав, чому це її розсмішило, та за мить вона посерйознішала й уже лагідніше додала: «Та й хто тут, зрештою, говорить про виганяти? Чому ти так вирішив?!»

— Не знаю, мені здавалося, що я маю відповісти за свою поведінку.

— Звичайно, тобі добре здавалося. Є провина, має бути й покарання, чи не так? — її тон був уже не такий строгий, хоч Міколай і не насмілився б назвати його дружнім.

— Добре. Але спочатку палички.

— Ти ставиш умови мені?!

— Хтось тут, у цій школі, на очах багатьох свідків забрав у мене моє майно. Я б назвав це крадіжкою. А крадіжка переслідується за законом. Ви так не вважаєте?

— Ні! Ні! Ні! Я не згідна! Давай не поспішати з висновками. Може, це була лише гра? Старші учні пожартували з першокласника?

— Жарт?! — він скептично похитав головою. — Мені було якось не до сміху, коли мене обступило четверо гопників.

— У цій школі немає жодних гопників, Вербицький! Зрозуміло?! Це твої товариші! Не одяг прикрашає людину. Можеш повертатися на уроки. А про твоє покарання я ще подумаю.

Міколай вийшов, нічого не розуміючи. Однак у коридорі пригадав, що якщо справа так просто закінчиться, він не виконає дану матері обіцянку, тому повернувся до секретаріату й постукав у двері директорського кабінету.

— Я дуже перепрошую, що вийшов зі школи без дозволу. Обіцяю, що це більше не повториться! — випалив він одним реченням, а на обличчі директорки, наче за помахом чарівної палички, розквітла усмішка педагога із двадцятирічним стажем.

— Ну, от, бачу, ти мудрий хлопчик!

— І не забудьте про палички, будь ласка! — додав він, а усмішка згасла, наче хтось натиснув кнопку вимикача.

— Іди на уроки, Вербицький!

Нема чого приховувати — він став героєм дня! Однокласники щільно обступили його:

— Серйозно? Тебе не викинуть! Супер!

— Я ще не знаю, — Міколай говорив неуважно, очима шукаючи Меланію. Хорошою новиною він хотів поділитися насамперед з нею.

— А я знаю, хто забрав твої палички, — раптом сказала непримітна дівчинка, одна з тих, хто ніколи не озивається, доки їх не спитають, і тому так важко запам’ятати, як їх звуть. — Це той Кайтек зі своєю бандою, — пояснила вона всім іншим. — Той самий, що в Беати забрав колу в крамниці, а в Анджея — ножик.

— А в мене минулого тижня — «Нашу Легію»[13]! — докинув Марек із середнього ряду.

— А в мене марку — із Суперменом, — пожалівся Пйотрек.

— Нащо тобі марка із Суперменом? — здивувався Міколай.

— А нащо тобі палички? — питанням на питання відповів Пйотрек.

— Вибач, дурне питання! — Малому стало соромно. — І що? — звернувся він до всіх. — Ви нікому про це не говорили?

— А що б це змінило? — Марек знизав плечима.

— Щоб він потім мстився? — злякалася та безіменна.

— Мені ще життя дороге! — вигукнула Беата. — Я йому тільки сказала, хай удавиться тією колою. І знаєте, що? Він і справді закашлявся!

— Бо ти його насмішила до сліз! Я там був і все бачив. Багато ж це дало! Він так трусився зі страху, аж курява летіла. Ха, ха, ха... — Пйотрек скривився.

— Вони постійно щось у когось забирають. Чому ніхто не реагує? — роздумував Міколай уголос.

— Бо всі воліють спокій.

— Зрештою, то ніколи не було щось дороге, — визнала Беата.

— А ми маємо чекати, аж вони почнуть знімати з нас взуття чи забирати телефони?! — розсердився Малий. — Отямтеся! Тут питання принципу! Мої палички теж не золоті, але чи має це означати, що я повинен комусь віддавати все, що принесу до школи?! Тільки тому, що цей хтось учиться в старших класах? І він — нахабний гопник?!

Це була чудова промова й Міколай не збирався її переривати, та гроно його слухачів тануло на очах, а замість них з’явилися його давні знайомі. Вони оточили його півколом, наче передивилися американських фільмів про гангстерів. Навпроти, сплівши руки за спиною, став — ну, а хто б іще! — сам голова банди, Кайтек із 2-F.

— Привіт-привіт! А хто це в нас тут такий?! Послухай, малий, — він звернувся безпосередньо до Міколая. — Це моя школа, ясно?

— Наша.

— Не «наша», а моя. Запам’ятай це й не розпускай про мене дурні плітки. Немає в мене твоїх сраних палок, дійшло? І чим швидше ти це зрозумієш, тим краще для тебе. І радій, що це були лише палки. Ти ж хочеш донести цей гіпс цілим додому, га?

Компанія зареготала, а Міколай, безсило стискаючи лівий кулак, удруге подумав, що треба було дати вигнати себе із цієї школи.

— От тільки не зображуй із себе чортового героя! — сказав увечері Міхал, коли Малий після довгих спонукань розповів йому нарешті про шкільні події. Мати вдовольнилася інформацією, що він вибачився перед директоркою й отримав