Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

вслід з-поза запнутих фіранок, коли він ішов звивистими вуличками присмеркових міст. І, наче могутній мисливець давніх часів, що раз у раз долає довгі милі, перш ніж перед ним замигтять вогні рідного селища, Роберт побачив світло в кінці шляху, і самотність відступила. Нарешті. Нарешті він прийшов… прийшов. Він лежав цілком довершений і навіки сповнений кохання до цієї жінки. Нарешті.

Перед ранком він трохи підвівся на ліжку і сказав, дивлячись їй просто в очі:

– Ось чому я тут, на цій планеті, у цей час, Франческо. Не за тим, щоб мандрувати чи творити картини, а щоб кохати тебе. Тепер я це знаю. Я все падав кудись із величезної висоти, крізь відстань і час, і це тривало довше, ніж я живу на світі. Ці всі роки мене тягло до тебе.

Коли вони зійшли вниз, радіо все ще грало. Надворі світало, проте сонце ховалося за тонкою завісою хмар.

– Франческо, я хочу попросити тебе про одну річ, – він усміхнувся до неї, поки вона поралася коло кавника.

– Слухаю тебе, – вона глянула на нього.

«О Боже, як я його кохаю!» – думала Франческа й хотіла його з новою силою, мріючи, щоб це ніколи не закінчувалося.

– Надінь джинси й майку, які були на тобі вчора ввечері. І сандалії. А більше нічого не треба. Я хочу сфотографувати тебе такою, яка ти тепер, цього ранку. Фотографія лише для нас двох.

Вона пішла нагору. Її ноги зовсім ослабли від того, що обвивали його всю ніч. Убравшись, вона подалася разом з ним на пасовище. Отам він і зробив фотографію, на яку вона відтоді дивилася щороку в свій день народження.

Дорога і пілігрим

У наступні кілька днів Роберт Кінкейд зовсім не брався до фотографії. Та й Франческа Джонсон робила на фермі тільки найважливіші справи. Весь час вони проводили разом, розмовляли й любилися. Двічі на її прохання він грав на гітарі й співав для неї. Голос у нього був нічогенький – щось середнє між непоганим і добрим. Роберт трохи зніяковів, сказавши їй, що вона – його перша публіка. На це Франческа лише всміхнулась і поцілувала його, а потім знов поринула у свої почуття, слухаючи, як він співає про китобійні судна та пустельні вітри.

Одного разу вони завели Гаррі й поїхали вдвох до демойнського аеропорту, звідки він відіслав зняту плівку до Нью-Йорка. Кінкейд завжди, коли випадала нагода, посилав трохи матеріалу заздалегідь, щоб видавці могли оцінити його роботу, а техніки – пересвідчитися, що затвори його камер працюють добре.

Відтак він повіз її обідати до якогось вишуканого ресторану. Сидячи навпроти, він тримав її за руки й не зводив з неї палкого погляду. Й офіціант, дивлячись на них, усміхнувся, сподіваючись коли-небудь відчути те саме.

Франческа захоплювалася тим, що Роберт Кінкейд міг передбачити неминучий кінець, сприймаючи все з надзвичайною легкістю. На його очах вимирали ковбої, до яких він зараховував і себе. Вона, нарешті, починала розуміти, що Роберт мав на увазі, коли казав про майже всохлу гілку еволюційного дерева, до якої власне й належав. Якось, говорячи про те, що сам називав останніми речами, він прошепотів:

– «Ніколи більше! – скрикнув Володар Великої пустелі. – Ніколи, ніколи, ніколи».

На його думку, він не мав наступників. Його плем’я було приречене на загибель.

У четвер пополудні вони знову любилися, а потім між ними зайшла розмова, яка рано чи пізно мала відбутися. Вони обоє знали, що не уникнуть її, а проте відтягали цей момент.

– Що нам робити? – запитав він.

Вона мовчала, хоч серце їй краялося. А тоді тихо відповіла:

– Не знаю.

– Послухай, я залишуся тут. Якщо хочеш, у місті – будь-де. Коли твоя родина повернеться, я просто поговорю з твоїм чоловіком і поясню йому, що й до чого. Буде нелегко, але я зроблю це.

Вона похитала головою:

– Річард ніколи цього не збагне. Він мислить іншими категоріями. Він не розуміє, що таке чари, пристрасть і оте все, що ми з тобою обговорюємо й переживаємо. І не зрозуміє ніколи. Це зовсім не означає, що він нижча істота. Просто такі речі задалекі від його свідомості. Він узагалі не звик мати з ними справу.

– Тоді нехай усе йде своєю чергою? – серйозно, без усмішки спитав Кінкейд.

– Не знаю. Якимось дивним чином, Роберте, ти цілком полонив мене. Я зовсім не хотіла, щоб хтось володів мною, навіть не думала. Упевнена, що й ти цього не прагнув. Проте так сталося. Я більше не сиджу на траві, тут, поряд із тобою. Я замкнена всередині тебе, наче добровільний в’язень.

Він відповів:

– Не впевнений, що ти, Франческо, всередині мене, чи я всередині тебе і володію тобою. Принаймні я не хочу тобою володіти. Гадаю, ми обоє перебуваємо всередині іншої істоти, яку самі створили. Вона зветься ми. Навіть не всередині. Ми і є вона. Ми втратили самих себе і створили щось нове – сплетіння нас обох. Боже, ми ж кохаємо одне одного! Так глибоко, так віддано, як тільки можна кохати! Мандруймо разом, Франческо. Це зовсім неважко. Ми любитимемося в пісках пустелі й питимемо бренді на балконах Момбаси, дивлячись, як підіймають вітрила аравійські дау[9] під першим ранковим вітром. Я покажу тобі країну левів, і старе французьке місто в Бенгальській затоці, де є прекрасний ресторан на даху, і поїзди, що мчать через гірські перевали, і маленькі баскські готелі в Піренеях. У тигрячому заповіднику в Південній Індії є особливе місце – на острові, посеред величезного озера. А якщо ти не любиш подорожувати, то я можу відкрити десь крамничку і знімати місцеві пейзажі або портрети – словом, будь-що. І ми житимемо чудово.

– Роберте, коли ми любилися минулої ночі, ти сказав одну річ, якої я не можу забути. Пам’ятаєш, я все шепотіла тобі про твою силу? Боже мій, ти таки справді сильний! А ти сказав про себе: «Я дорога, і я пілігрим, і всі вітрила на світі». Ти мав рацію. Саме це ти й відчуваєш – дорогу всередині себе. Ба більше. Не впевнена, що зможу пояснити, але ти, Роберте, і є дорога. Ти там, де ілюзія розбивається об реальність. Ти йдеш звідти, і дорога ця – ти сам. Ти – старі рюкзаки, і пікап на ім’я Гаррі, і літаки до Азії. І я хочу, щоб таким ти й залишався. І коли твоя еволюційна гілка всихає, як ти кажеш, то зустрінь свій кінець