Такехіко Фукунага - Острів Смерті

рук, сліпці вибивалися з сил, намагаючись за всяку ціну втекти, байдуже куди — до світла чи в темряву. Від чого ми втікали? Я жив тим, що завжди від чогось утікав і, треба сказати, жив досить цікаво.

Знову чути, як гугнить Токіко. Певно, вже поснідала. Приємно пахне підсмаженим хлібом і кавою. Та я все одно з головою вкрився ковдрою і дожидаю, поки Токіко вийде з дому. Що мені до тих прекрасних спогадів, які б залишилися в Токіко, коли б я хоч цього разу поснідав з нею? Така сентиментальність мені чужа, але я не маю нічого проти того, щоб розставання набирало вигляду врочистої церемонії, як у випадку з Місао. А треба сказати, зроблено було тоді пречудово: Місао й далі вірила, що веде мене за ручку, і не помічала, що все це я підстроїв, а тому щодо мене…

— Ви спите? Ну то я йду.

…Щодо мене, то виходить так, що я кінець кінцем залишаю по собі чудові спогади. І так завжди-завжди…

— Ви…

Токіко трохи піднімає ковдру й заглядає мені в обличчя. Я не подаю голосу, очей не розплющую й не ворушуся — геть чисто ніби помер. І їй не залишається нічого іншого, як відступити від мене, накрити моє обличчя ковдрою і знову загугніти. Чути, як двері відчинилися, а потім зачинилися — Токіко пішла на роботу, не підозрюючи, що всьому кінець. Та хіба вона могла здогадатися, що наші стосунки так швидко обірвуться? А насправді цей кінець було видно на самому початку: все скінчилося вже тоді, коли ми познайомилися, пили чай, призначали одне одному побачення, зупинялися в дешевих готелях і, нарешті, коли оселилися в одній квартирі; остаточне розставання було питанням часу — раніше чи пізніше, за місяць чи за два. Словом, мова йшла про узгодження планів: один план кінчався, і я переходив до здійснення другого, все йшло природно, без зайвої квапливості, сказати б, кінчалася одна доля й починалася інша — так невблаганно осінь змінюється зимою, а зима — весною. Може статися, що я тікаю від одного ярма до іншого, та однаково внутрішній голос велить мені: „Тікай!” Приспіла нагода, коли я можу дременути від Токіко до іншої жінки. А бувало, я сам не знав, що й куди мене жене. Я, та й не тільки я — всі ми біжимо стрімголов, і може виявитися, що в цьому ми схожі на мавпу Сунь Укун з китайської повісті, мавпу, яка кружляла на долоні Будди. А втім, навіщо здалися мені такі глибокі роздуми? Словом, в мене свої підходи до життя, в інших — свої.

Мені здається, що найбільше блаженство — це спати одному в теплій постелі. Подумати лишень, як мало треба людині для повного щастя! Це так приємно, коли ні про що не думаєш, наче спиш і не спиш, наче живеш і не живеш. А що на мене колись найде осяяння — не сподіваюся, я блукатиму в темряві і, зрештою, опинюся в пеклі. Мені судилося стати грішником, винним в обмані не одної жінки. На пекельному вогнищі небіжчик згорає, як макове зернятко, і відразу оживає, вогнедишні собаки й лисиці, орли та круки з вогненними дзьобами виривають з нього нутрощі, пекельники товчуть його розпеченими залізними прутами на гамуз або, настромивши на рожен, смажать — так розповідав з радістю на обличчі той священик, аж поки я, наляканий, не починав хлипати. Цікаво, скільки років мав я тоді? Я слухав, мов зачарований, цю проповідь у темному кутку храму, де витав запах кадильних паличок. У той час я нітрохи не сумнівався в існуванні пекла, не сумнівавсь що колись і сам потраплю на тортури до пекельної сторожі. Поки священик забавлявся казанням про пекло, його лискуче, рум'яне обличчя непомітно оберталось на бичаче або коняче, з рота починало вириватися полум'я, а гострий погляд його очиць пронизував мене наскрізь, мов списом; я тихо сидів, обхопивши руками коліна, і, силкуючись не наробити з переляку в штани, твердо вірив в існування пекла і в те, що я хоч-не-хоч приречений на пекельні муки. Скільки ж років мав я тоді? Певно, був ще малий. Мені здається, що й досі чую страшний голос того священика; коли він помічав у мене сльози на очах, то всміхався й запитував: „Ну що, страшно?” Мати гладила мене по голові й повчала голосом приреченої на пекельні муки: „Нажаль, буде так, як сказав панотець. За погані вчинки люди потрапляють у пекло. А тому ти не повинен їх допускатися. Зрозумів?” Навіть притулившись до матері, я не міг заспокоїтися, бо священик пророкував, що я зазнаю пекельної кари, а мати з ним погодилася. А що було в нього на душі? Я вже не пам'ятаю імені того священика, та все думаю, чого він лякав мене пеклом з такою зловтіхою: тому, що примирився з неминучою карою, чи тому, що на відміну від простих смертних сподівався на милосердя будди Аміди?[19] І мати вірила в свою гріховність. Та невже вона допускала, що каратиметься у восьмому пекельному колі, тоді як той священик воскресне в раю? Ні, у такого жорстокого законопорушника смерть не повинна бути щаслива. Але якщо мати таке допускала і жадала цього, то й я готовий простити його. Бідолашна! Видно, той священик здавався їй уособленням великого милосердя. Нам нікуди було податися, і мати знайшла притулок у тому храмі. Їй завжди здавалося, що її переслідують.

І я тікав разом з нею, та від чого — не знаю. Хіба є щось краще, ніж спати під теплою ковдрою? Надокучливої жінки поруч нема, не треба грати фальшивої ролі та брехати. Хочу спати — сплю, хочу про щось думати — думаю, маю вдосталь часу на такий простий і дешевий відпочинок і насолоду. Я вважаю цю мить глибокого сну за райське блаженство, а тому вона триває для мене довше за все на світі. Здається, той священик казав, що в пеклі людина карається сім тисяч пекельних років, а час тече дуже повільно: одна доба на другому небі рівнозначна ста земним рокам, а тисяча його років — одній добі в пеклі. Звичайно, мені, малому (я ще до школи не ходив), усе це було незрозуміле, та коли я підріс і зацікавився множенням, то прикинув, що один рік у пеклі відповідає триста шістдесят п'ятьом тисячам, а тисяча — триста шістдесят п'ятьом мільйонам років на другому небі, і, пам'ятаю, мене вразило те, що в перерахунку на земний