Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

— Доріан Ґрей заручився, — промовив лорд Генрі, пильно дивлячись на художника.

Голворд здригнувся і спохмурнів.

— Доріан заручився? — вигукнув він. — Це неможливо!

— Але це так.

— А з ким?

— З якоюсь акторочкою.

— Не можу в це повірити. Доріан такий розважливий!

— Доріан настільки розумний, мій любий Безіле, що не може час від часу не робити дурниць.

— Навряд чи одруження така дурниця, яку можна робити «час від часу», Гаррі!

— Так, для Англії, але для Америки, — мляво заперечив лорд Генрі. — А втім, я не сказав, що він одружився. Я сказав, що він заручився. А це зовсім інша річ. Я, приміром, добре пам’ятаю, як одружувався, зате про заручини ані найменших згадок у мене не лишилось. Мені здається, що я ніколи й не заручувався.

— Але ж тільки подумай про Доріанове походження, становище, багатство! Це справжнє безглуздя — брати такий нерівний шлюб!

— Коли ти хочеш, щоб він одружився з цією дівчиною, то ось так йому й скажи. Тоді він неодмінно візьме з нею шлюб. Найбільші дурощі люди завжди чинять із найшляхетніших мотивів.

— Але ця дівчина бодай порядна? Було б дуже сумно, якби Доріан зв’язав своє життя з якоюсь вертихвісткою, що скалічила б йому душу й скаламутила розум.

— О, вона більш ніж порядна, вона прекрасна, — пробурмотів лорд Генрі, попиваючи зі склянки вермут із помаранчевою настоянкою. — Доріан каже, що вона красуня, а він у таких справах не часто хибить. Твій портрет навчив його розумітись на людській вроді! Так, так, і цей чудодійний вплив належиться твоєму творові. Ну, та ми й самі побачимо її сьогодні ввечері, якщо тільки цей хлопчина не забув про нашу домовленість.

— Ти це все без жарту, Гаррі?

— Цілком серйозно, Безіле. Я почувався б нещасним, якби мені довелося коли-небудь бути серйознішим, ніж оце зараз.

— І ти це схвалюєш, Гаррі? — спитав художник, збуджено ходячи туди-сюди по кімнаті й кусаючи губи. — Та не може бути! Це справжнє засліплення!

— Я ніколи нічого не схвалюю і не осуджую — це було б абсурдне ставлення до життя. Ми ж не для того на світі, аби хизуватися своїми моральними упередженнями. Я ніколи не зважаю на те, що кажуть посередності, і ніколи не втручаюсь у вчинки тих, ким захоплююсь. Якщо людина мені подобається, то я в захваті від усього, в чому вона себе виявляє. Доріан Ґрей закохався в прекрасну дівчину, що грає Джульєтту, і збирається одружитися з нею. То чом би й ні? Навіть якби він оженився з Месаліною[39], і то б не став менш цікавий. Ти знаєш, я не прихильник одруження. Головна вада шлюбу — що він витравлює з людини еґоїзм. А нееґоїстичні люди — безбарвні, їм бракує індивідуальності. Правда, є натури, що їх подружнє життя робить складнішими. Вони зберігають своє «я» і доповнюють його ще багатьма іншими «я». Така людина мусить тоді жити більше, ніж одним життям, — вона стає високоорганізованою, у чому, як на мене, і полягає сенс людського існування. Окрім того, будь-який досвід — цінний, а хоч би що говорили проти шлюбу, це все-таки досвід. Мені здається, Доріан одружиться з цією дівчиною, з півроку нестямно кохатиме її, а потім раптово захопиться кимось іншим. З нього був би чудовий об’єкт для дослідження.

— Ти все це несерйозно кажеш, чи не так, Гаррі? Ти ж і сам розумієш — якби життя Доріанове розбилося, тебе б це засмутило чи не найбільше! Насправді ти ж кращий, ніж удаєш.

Лорд Генрі засміявся.

— Ми всі так охоче віримо в інших тому, що боїмося за самих себе. Основа оптимізму — страх. Ми здаємося собі великодушними, коли вбачаємо в ближньому чесноти, корисні для нас. Похваляємо банкіра, сподіваючись підвищити свій кредит у банку, і наділяємо шляхетними рисами навіть розбійника — в надії, що він пощадить наші кишені… Ні, Безіле, усе, що я сказав, я казав серйозно. А оптимізм не вартий і ламаного гроша! Що ж до розбитого життя, то розбитим є саме те життя, яке затримано в розвитку. Поліпшувати й виправляти людську природу — означає просто псувати її. А коли йдеться про Доріанів шлюб… Це, певна річ, глупство. Бо ж є інші, цікавіші форми зв’язку між чоловіком та жінкою. Я, безперечно, за них — вони приваблюють своєю сучасністю… А ось і сам Доріан! Він тобі розповість більше, ніж я.

— Гаррі, Безіле, дорогі мої, ви повинні мене поздоровити! — мовив юнак, скидаючи вечірнього плаща, підбитого атласом, і тиснучи руки друзям. — Ніколи я ще не був такий щасливий! Звичайно, це все доволі несподівано, як несподіваним буває усе чарівне в житті. Хоча мені здається, що саме цього я завжди й прагнув.

Він аж пашів від збудження й радості і був у цю хвилину навдивовижу гарний.

— Бажаю вам щастя на ціле ваше життя, Доріане! — сказав Голворд. — Але чому ви не сповістили мене про свої заручини? Я не можу вам дарувати цього. Адже Гаррі ви ж повідомили.

— А я не можу дарувати вам спізнення на обід, — усміхнено докинув лорд Генрі, кладучи руку юнакові на плече. — Сідаймо краще до столу та погляньмо, чи удатний тут новий шеф-кухар. Тоді ви нам і розповісте все, як годиться.

— Та тут нема що багато й розповідати, — почав Доріан, коли вони сіли за невеликий круглий стіл. — А сталося все ось як. Учора надвечір, пішовши од вас, Гаррі, я переодягся вдома, далі пообідав у тому італійському ресторанчику на Руперт-стріті, куди ви мене ввели, і о восьмій годині подався до театру. Сібіл грала Розалінду. Декорації були, як завжди, жахливі, Орландо[40] просто смішний… Але Сібіл! Якби ви її тільки бачили! Очей не можна було відвести від її стрункої постаті, коли вона вийшла на сцену в костюмі хлопчика. На ній була зеленувата оксамитова куртка зі світло-коричневими рукавами, щільно по нозі брунасті штанці, вишукана зелена шапчина з соколиним пером під пряжкою і плащ з каптуром на багряній підшивці. Ніколи вона ще не здавалась мені аж такою чарівною. Її ніжна грація нагадувала ту танагрську статуетку[41], яку я бачив, Безіле, у вашій студії. Волосся обрамляло їй личко, як темне листя бліду троянду. А грала вона… Ну, та ви самі побачите її сьогодні. Вона просто вроджена актриса! Я сидів у пошарпаній ложі, не тямлячись від захвату. Я забув, що я в Лондоні