Кен Фоллетт - Вушко голки

Брендою Сіммонс. Ти з нею не знайома — вона пізніше переїхала у Басингсток. Я запитала себе, що ж мені з цим робити, але ніяк не могла знайти відповідь.

Люсі пам'ятала ті часи лише уривками: дідусь із білими вусами, більш струнка версія батька, родинні обіди на великій фермерській кухні, сміх, сонце й свійські тварини. Навіть тоді подружнє життя її батьків здавалося непорушним втіленням щастя.

— І чого ж ти не полишила його?

— Знаєш, у ті часи це було не так просто. Такого явища, як розлучення, взагалі не існувало. Знайти роботу для жінки було просто неможливо.

— Зараз жінки працюють чи не всюди.

— Протягом тієї війни жінки теж працювали, але потім настало страшенне безробіття. Думаю, зараз буде так само. Чоловікам завжди вдається зробити все по-своєму, якщо ти розумієш, про що я.

— Я рада, що ти не пішла.

— Людям мого віку недоречно робити якісь заяви щодо того, як треба жити. Але моє життя майже цілком складалося з порятунку родини. І так було в багатьох жінок, яких я знаю. Ззовні стійкість завжди схожа на жертву, але це не зовсім так. Як би там не було, порад я не даватиму. Ти все одно мене не послухаєш, а якщо послухаєш, то потім я зостанусь винною.

— Ой, мамо, не кажи дурниць! — усміхнулася Люсі.

— Може, підемо вже назад? Здається, ми достатньо пройшли на сьогодні.

Одного вечора, поки мама нагорі розповідала Джо казку на ніч, на кухні Люсі звернулася до Девіда:

— Я б хотіла попросити маму залишитися ще на два тижні, якщо вона погодиться.

— А що, двох тижнів недостатньо, щоб обговорити мене вздовж і впоперек?

— Що за нісенітниці!

Девід під'їхав ближче.

— Тобто хочеш сказати, що ви про мене не говорите?

— Авжеж говоримо, ти ж мій чоловік.

— І що ж ти їй розповідаєш?

— А чому це тебе так бентежить? Хіба тобі є чого соромитися?

— Чорт забирай, нікому не подобається, коли жінки точать про нього ляси!

— Ніхто не точить про тебе ляси.

— То що ж ти їй розповідаєш?

— Який ти чутливий, виявляється!

— Я поставив запитання.

— Розповідаю, що хочу від тебе піти, а вона мене відмовляє.

Девід розвернувся та поїхав геть із кімнати, і майже з порога він кинув через плече:

— Передай, щоб не надто переймалася за мене.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Мені ніхто не потрібен, зрозуміло? Я й сам можу з усім впоратися.

— А як же я? — тихо спитала Люсі. — Може, мені хтось потрібен?

— Навіщо?

— Щоб мене кохав.

У кімнату ввійшла мати й відразу відчула напружену атмосферу.

— Джо швидко заснув, — повідомила вона. — Попелюшка ще й на бал не встигла приїхати. Я, мабуть, піду спакую речі, щоб не лишати все назавтра.

Жінка поспіхом вийшла.

— Девіде, — звернулася Люсі. — Чи коли-небудь щось зміниться?

— Не розумію, про що ти.

— Ми колись... Ми колись станемо знову такі, як до весілля?

— Ноги в мене наново не виростуть, якщо ти про це.

— Господи, хіба ти не знаєш, що мене взагалі не турбує, чи є в тебе ноги чи немає?! Я просто хочу бути коханою!

— Тоді це твоя проблема, — знизив плечима Девід і зник, перш ніж Люсі розплакалася.

Ще на два тижні мама не залишилася. Наступного ранку Люсі провела її на причал. Була злива, тому жінки одягли макінтоші[36]. На причалі вони мовчки чекали на човен, спостерігаючи, як важкі краплі падають у море. Мама тримала Джо на руках.

— Із часом усе зміниться, — пообіцяла вона. — Для подружнього життя чотири роки — це мить.

— Не думаю, що він зміниться, але в мене немає інших варіантів, окрім як сподіватися. У мене є Джо. Іде війна. Девід залишився інвалідом. Я не можу піти.

Підплив човен, і Люсі обміняла матір на три коробки продуктів і п'ять листів. Море здіймалося невеличкими хвилями. Мама сховалася в крихітній каюті, і скоро човен зник за мисом. Люсі огорнула самотність. Джо розплакався.

— Я не хочу, щоб бабуся їхала!

— Я теж...

10

По тротуару понівеченої бомбардуванням лондонської вулиці йшли Ґодліман і Блоггс. Вони були дивною парочкою. Згорблений, схожий на пташку, професор в окулярах із товстими лінзами та люлькою в руці не дивився на дорогу. Він ішов дрібними швидкими кроками. Поруч із ним — світловолосий молодик, що цілеспрямовано крокує вперед у своєму «детективному» пальті та капелюсі, як з кіно. Ну просто карикатура — залишилося підпис придумати.

— Думаю, у Die Nadel є хороші зв'язки у верхівці, — почав Ґодліман.

— Чому?

— Це єдине пояснення того, що він відмовляється дотримуватися субординації. Оце його «Привіт Віллі» — мабуть, він звертається до Канаріса.

— Може, вони з ним друзі.

— Мабуть, у нього є більш впливові друзі, ніж Канаріс. У мене таке відчуття, що в цьому напрямку треба попрацювати.

— Зазвичай люди зав'язують хороші стосунки ще в школі, університеті чи військовому закладі. Можна спробувати пошукати щось у цій сфері.

Чоловіки проходили повз напівзруйновану крамницю, де колись була велика вітрина, а тепер — лише величезна діра. На рамі висіла саморобна вивіска з написом «Ми більше відкриті, ніж раніше». Блогсс засміявся.

— Колись на зруйнованому поліцейському відділку я бачив табличку з написом «Поводьтеся добре — ми досі працюємо». Такі вивіски стають чи не новою формою мистецтва.

— А якщо Голка, — продовжив Блоггс, — вчився з кимось, у кого тепер високий посту Вермахті?

— Слухай, Мідвінтер у підвалі в Кенсингтоні (де МІ-6 розташовувалася до початку війни) тримав цілу колекцію фотографій німецьких офіцерів: шкільні знімки, фото з вечірок, парадів, знайомства з Адольфом, вирізки з газет. Тисячі світлин!

— Якщо ти маєш рацію, якщо Голка вчився в одному з найкращих закладів Німеччини, то ми точно знайдемо там його фотографію.

— Шпигуни рідко світяться перед камерами, але агентами стають уже в зрілому віці. Отож у Мідвінтера ми знайдемо хіба що молодого Die Nadel.

Їм довелося обійти велику вирву перед перукарнею. Сама будівля була неушкоджена, але традиційну смугасту біло-червону вивіску знесло начисто. Замість неї у вікні висіло оголошення: «Поголимо вас краще, ніж нас збрило бомбою!».

— Але як нам його впізнати? Його ж ніхто ніколи не бачив.