Харпер Лі - Іди, вартового постав

Джін-Луїза ніколи в житті не бачила містера О’Генлона і не чула про нього. Однак з перших його вступних слів добре зрозуміла, що він собою являє: звичайний богобоязливий чоловік, як усі звичайні люди, який покинув роботу, щоб присвятити увесь свій вільний час збереженню сегрегації. Що ж, подумала вона, деякі люди мають дивовижні примхи.

Містер О’Генлон мав темно-русяве волосся, сині очі й уперте обличчя; краватка у нього була просто жахлива, а піджак він зняв. Він розстібнув верхній ґудзик на сорочці, розслабив вузол краватки, покліпав очима, пригладив долонею волосся — і перейшов до справи.

Містер О’Генлон народився й виріс на Півдні, закінчив там школу, одружився з леді-південкою, прожив там усе життя, і зараз головний його інтерес — боронити Південний Спосіб Життя, і ніякі чорномазі, ніякий Верховний суд не диктуватимуть йому чи будь-кому, як діяти... така тупоголова раса, як... природжена меншовартість... кручене вовняне волосся... ще не злізли з дерев... засалені смердючі... одружуватися з нашими доньками... псувати чистокровність раси... чистокровність... чистокровність... рятуймо Південь... Чорний понеділок... гірші за тарганів... Бог створив раси... ніхто не знає чому, але Він волів, щоб вони не змішувалися... якби Він того не хотів, він зробив би нас усіх одного кольору... назад до Африки...

Тут вона почула голос батька, тихий голос, який прийшов з теплого, затишного минулого: «Джентльмени, якщо на світі існує гасло, якому я вірю, то ось воно: рівні права усім, особливих привілеїв нікому».

— Оці новоявлені чорномазі проповідники... як мавпи... пащі як помийні відра... перекручують Євангеліє... суд ладен дослуховуватися до комуністів... викинути їх геть і перестріляти за зраду...

Проти затятого бубоніння містера О’Генлона у пам’яті постала картина: публіка в залі суду ледь помітно заворушилася, й унизу були майже такі самі голови. Десь там сиділи на своїх лавах присяжні, суддя Тейлор вів засідання, риба-лоцман при ньому ретельно вела протокол; батько стояв — він підвівся з-за столу, за яким Джін-Луїза бачила голову з крученим вовняним волоссям.

Атикус Фінч рідко брався за кримінальні справи, він їх вельми недолюблював. Єдина причина, з якої він узявся за цю, полягала в тому, що він твердо знав: його клієнт не вчиняв того, в чому його звинувачували, а батько ніяк не міг допустити, щоб чорний хлопець сів у в’язницю через байдужого, призначеного судом адвоката. Хлопець знайшов його через Келпурнію, розповів усю історію і сказав правду. Правда та була бридка. Атикус узяв справу в свої руки, успішно використав недбале обвинувачення, виклав свою позицію перед присяжними і здійснив те, що ні до, ні після того не траплялося в окрузі Мейком: він домігся виправдання чорношкірого хлопця, звинуваченого у зґвалтуванні. Головним свідком обвинувачення була біла дівчина.

Атикус мав дві вагомі переваги: хоча біла дівчина мала усього чотирнадцять років, відповідача не звинуватили у зґвалтуванні неповнолітньої, тому Атикус міг довести згоду, що він і зробив. Згоду було довести легше, ніж за звичайних умов: відповідач мав лише одну руку. Другу він втратив під час нещасного випадку на тартаку.

Атикус довів справу до кінця з усім блиском свого таланту, але у нього залишився інстинктивний гіркий присмак, який послаблювало тільки усвідомлення того, що інакше він не зміг би жити в гармонії з собою. Після оголошення вердикту він покинув залу суду серед білого дня, пішов додому і прийняв гарячу ванну. Він ніколи не рахував, скільки це йому коштувало; він ніколи не озирався назад. Він так і не дізнався, що дві пари очей, дуже схожих на його власні, стежили за ним з балкона.

— ...це не питання, чи ходитимуть шмаркаті негритоси до школи разом з вашими дітьми, чи їздитимуть вони на передніх сидіннях автобусів... питання в тому, чи вціліє християнська цивілізація, чи ми станемо рабами комуністів... чорномазі адвокати... топтали Конституцію... наші друзі-євреї... вбили Ісуса... голосували за чорномазого... наші дідусі... чорномазі судді й шерифи... окремо — оце рівноправність... дев’яносто п’ять відсотків податкових коштів... за чорномазого і старого пса... слідом за золотим тільцем... проповідувати Євангеліє... стара баба Рузвельтова... чорнолюбка... запрошує сорок п’ять негритосів і жодної свіжої, незайманої білої дівчини-південки[27]... Г’юї Лонг[28], цей джентльмен-християнин... чорні, як ніч у пеклі... підкупили Верховний суд... пристойні білі християни... невже Христа розіп’яли заради негритосів...

Рука Джін-Луїзи зісковзнула з перила — вона була мокра від поту і залишила по собі вологий слід, у якому відбивалося притлумлене світло з верхніх вікон. Джін-Луїза не зводила очей з батька, який сидів праворуч від містера О’Генлона, і не могла повірити в те, що бачить. Тоді вона перевела погляд на Генрі, який сидів праворуч від містера О’Генлона, і не провірила в те, що бачить...

...проте вони сиділи на тому кінці судової зали. Заможні, поважні люди, відповідальні, порядні люди. Люди різних гатунків і репутації... здається, серед них не було тільки однієї людини — дядька Джека,— Джін-Луїза має сходити якось до нього у гості. Коли?

Вона мало розумілася на чоловічих справах, але знала, що батько сидить пліч-о-пліч з типом, який вивергає з рота мерзенний бруд,— хіба від цього він стане менш брудним? Ні. Батькова присутність його захищала.

Джін-Луїзі стало зле. Шлунок звело, і вона затремтіла. Генк.

Кожний нерв у її тілі заволав. А тоді завмер. Вона заціпеніла.

Джін-Луїза незграбно звелася на ноги і пішла нетвердим кроком з балкона до критих сходів. Вона не чула, як її ноги човгають по широких сходинках, як судовий годинник натужно б’є пів на третю, не помітила затхлого запаху першого поверху.

Палюче сонце болісно вдарило їй в очі, і вона затулила обличчя руками. Потім обережно відсунула долоні, щоб дати очам звикнути до яскравого світла після напівтемряви, і тоді побачила Мейком, зовсім безлюдний, у мерехтінні гарячого пообіддя. Перейшла у затінок віргінського дуба, простягла руку і притулилася до стовбура. Вона дивилася на Мейком, і в неї перехопило горло: Мейком дивився на неї.

Забирайся звідси, казали їй старі будівлі. Тобі тут не місце. Ти нікому не потрібна. У нас свої секрети.

Послухавшись їх, вона пішла у безмовній спеці головною магістраллю міста — шосе, яке вело до Монтгомері. Вона йшла і йшла, повз будинки з широкими подвір’ями, де копирсалися пані-садівниці й неквапні здоровані-чоловіки. Їй здалося, що вона чує, як місіс Вілер гукає до міс Моді Аткінсон через дорогу, і якби міс Моді побачила Джін-Луїзу, то обов’язково запросила б зайти покуштувати торт: «Я саме спекла один великий для доктора й один маленький для тебе». Джін-Луїза рахувала тріщини