Томас Кенеллі - Список Шиндлера

Але була надія, що утиски все ж матимуть конкретну форму і в людей буде можливість бодай якось планувати своє обмежене майбутнє. Такій людині, як Юда Дреснер, гуртовий торгівець тканинами зі Страдомської вулиці, якому пощастило бути знайомим з Оскаром, минулі півтора року принесли шалену послідовність указів, незваних гостей і конфіскацій. Він втратив свою справу, яку забрало «Агентство опіки», машину, квартиру. Його банківський рахунок було заморожено. Школу, де вчилися його діти, закрили, або ж їх було виключено зі школи. Сімейні коштовності забрали, навіть радіоприймач. Йому і його родині було заборонено вхід до центру Кракова, подорожі поїздами. Їздити можна було тільки в спеціально відведених трамвайних вагонах. Дружину, дочку і синів раз у раз змушували розгрібати сніг або виконувати якісь інші примусові роботи. Ніколи не відомо, коли тебе заштовхають у вантажівку, чи надовго ти зникнеш і який псих може керувати тою працею, до якої тебе змусять. За такого режиму немає відчуття землі під ногами, немовби сповзаєш до бездонної ями. Але, може, гетто — це і є дно, той стан, у якому можливо хоч якось зібратися з думкою.

До того ж краківські євреї звикли до самої ідеї гетто — можна сказати, для них вона вроджена. І коли вже рішення було ухвалено, навколо самого цього слова вже був затишний, предковічний ореол. Їхнім дідам не було дозволено виходити за межі свого гетто на Казімєжі до 1867 року, коли Франц-Йосиф підписав декрет, яким дозволив їм жити в тих частинах міста, де забажають. Циніки казали, що австрійцям треба було відкрити Казімєж, який стоїть у вигині річки біля Кракова, щоб польським робітникам можна було селитися ближче до місць своєї праці. А проте Франца-Йосифа старші мешканці Казімєжу шанували так само палко, як Шиндлерова родина в його дитячі роки.

Хоча свобода для них настала так пізно, серед старшого покоління краківських євреїв була і певна ностальгія за старим казімєжським гетто. Гетто означало скупченість, тісноту в помешканнях, спільні санвузли, суперечки через місце для сушіння білизни. А проте ця ситуація своєрідним чином освячувала винятковість єврейського народу — і можна було разом співати, вести зрозумілі вузькому колу вчені розмови та сіоністські балачки пліч-о-пліч у кав’ярнях, де ідей, на відміну від вершків, ніколи не бракувало. З гетто Лодзі й Варшави повзли недобрі чутки, але гетто на Подґужі за планами видавалося просторішим, адже, коли накласти його мапу на мапу центру міста, гетто виявлялося тільки вдвічі меншим за Старе місто, — звичайно, це не є достатній простір, але й не жахлива тиснява.

Також в указі була заспокійлива фраза, в якій обіцялося захищати євреїв від їхніх польських співвітчизників. З початку 1930-х років у Польщі тривав штучно зорганізований національний конфлікт. Коли почалася криза і впали ціни на зброю, польський уряд санкціонував низку антисемітських політичних груп — з тих, які вважали євреїв причиною власних економічних негараздів. «Санація» — партія морального очищення маршалка Пілсудського — по смерті керманича об’єдналася з «Табором національної єдності» — правим угрупуванням, яке тероризувало євреїв. Прем’єр-міністр Складковський у стінах варшавського сейму проголосив: «Економічна війна з євреями? Гаразд!» Замість того щоб дати селянам земельну реформу, «Санація» схиляла їх дивитися на єврейські ятки з ярмарку як на символ і загальне пояснення бідності польського села. Траплялися єврейські погроми в різних містах, починаючи з Гродна у 1935 році. Польські законодавці також долучилися до боротьби, і єврейським підприємствам перекрили кисень нові закони про банківський кредит. До ремісничих артілей не приймали євреїв, університети запровадили квоту, яку вони самі, сильні в класичних мовах, називали numerus clausus aut nullus (обмежена кількість або нуль), на вступ єврейських студентів. Факультети поступилися вимогам «Національної єдності», щоб для євреїв виділили особливі лавки у дворі університету і не пускали їх лише в ліву половину аудиторій. Незрідка в польських університетах траплялося так, що яка-небудь красива й блискуча дочка єврейського народу виходила з аудиторії — і отримувала швидкий удар замашною бритвою по обличчі від худого серйозного юнака з «Табору національної єдності».

У перші дні німецької окупації завойовники були вражені тим, наскільки охоче поляки показували, де живуть євреї, як міцно тримали якого-небудь дідка з пейсами, поки німець відрізав його ортодоксальну бороду ножицями або піхотним багнетом, вряди-годи деручи обличчя. Отже, в березні 1941 року обіцянка захищати мешканців гетто від польської національної сваволі цілком викликала довіру.

Хоча краківські євреї не дуже раділи й тішилися, збираючи речі для переїзду на Подґуже, у цьому було і якесь химерне відчуття повернення додому, а ще — відчуття наближення до межі, за якою, коли щаститиме, тебе вже нікуди не виганятимуть і не тиранитимуть. Аж до того, що деякі євреї з сіл навколо Кракова — Велички, Неполомиць, Липниці Мурованої і Тинця — поспішили до міста, щоб не опинитися з двадцятого березня замкненими в непривітному оточенні. Адже гетто за своєю природою, майже за визначенням, є місцем, де можна жити, навіть попри окремі випадки терору. Гетто являло собою статику, а не динаміку.

Гетто внесе невеликі незручності в життя Оскара Шиндлера. Для нього було звичайною річчю вийти зі своєї розкішної квартири на Страшевського, проминути вапнякову брилу Вавеля, який засів у вузькій шийці міста, немов корок у пляшці, і так проїхати через Казімєж, мостом Костюшка, а тоді ліворуч на свою фабрику на Заблоче. Тепер цей маршрут перегороджували мури гетто. Це була дрібна проблема, але тим доцільнішим ставало в такій ситуації тримати квартиру в конторських приміщеннях на Липовій. То було не таке вже й погане місце, у стилі Вальтера Ґропіуса. Багато скла, світла, модні кубічні цеглини біля парадного.

Усюди, де він проїжджав між містом і Заблочем у ці березневі дні перед кінцевим строком, він бачив євреїв Казімєжу, які збирали речі, а на Страдомській на початку пільгового періоду обганяв родини, які штовхали перед собою візки, навантажені стільцями, матрацами, годинниками, у бік гетто. Їхній рід мешкав на Казімєжі відтоді, як то був острів, відділений від центру струмком, що звався Стара Вісла, від тих часів, коли, фактично, Казимир Великий запросив євреїв до міста, тоді як в інших краях на них звертали вину за «чорну смерть». Оскар подумав, що їхні предки так само примандрували до Кракова, штовхаючи перед собою візки з постіллю, понад п’ятсот років тому. Тепер вони йдуть звідси — немовби з тими самими візками. Казимирове запрошення скасоване.

У цих ранкових поїздках через місто Оскар помітив, що за планом мали пустити трамвай вулицею Львівською, через самий центр гетто. Усі мури навколо