Клайв Баркер - Що ховається у сутінках. Антология

нього зі струсом мозку; а у притулку для жінок мені розповіли, як ви двічі залишалися у них на три ночі.

Місто гриміло життям: машини, уривки реп-музики, крики, сміх, вищання шини, — але тут, перед торговельним центром, відбувалася одна маленька смерть, бо Каллі довелося бути відвертою не лише з нами, а й з самою собою. Невеликий пакет випав із її рук на бетон, і вона впала на свою машину. Схлипи вона ніби вибивала із себе короткими, але чимраз сильнішими поштовхами, як людина, у котрої починається напад.

— Я намагалася втекти. П’ять чи шість разів. Одного разу вночі я взяла дітей і доїхала аж до Сент-Джо, який у Міссурі. Там ми прожили в мотелі два тижні. Він забрав усі гроші, до цента. Діти йому нічого не говорили. Вони бояться його так само, як я. Але він знайшов нас. Як — він так і не розповів. І знаєте, що він зробив? Того дня діти потягли мене в кіно, і, коли ми повернулися, він уже чекав на нас. У нашому номері. Я відчинила двері й побачила його. Він подивився на Люка — зараз йому вісім, а тоді було чотири — і сказав: «Люку, бери сестру і відведи її у вантажівку». — «Не ображай її, тату». Уявляєте? Щоб чотирирічний хлопчик так говорив? Чотирирічний? А потім він подивився на мене і каже: «Заходь, шльондро». Він дочекався, коли я зачинила за собою двері, і вдарив в обличчя так сильно, що зламав мені ніс. І окуляри. Він змусив дітей поїхати з ним. Так він знав, що я теж повернуся.

Розмова ця відбувалася в кав’ярні при торговельному центрі, куди ми вмовили Каллі зайти, щоб випити кави. Смалець там можна було руками з повітря збирати. Мені розповідали, що в Техасі смажать у фритюрі шматки масла. Якщо ця страва колись з’явиться тут, напевно, у цій кав’ярні її поставлять на потік.

— Але ви завжди поверталися.

— Я кохаю його, Ральфе. Не можу цього пояснити. Це ніби хвороба.

— Це не «ніби» хвороба, Каллі. Це і є хвороба.

— Можливо, якби я знала, що можу втекти так, щоб він ніколи мене не знайшов… На всі ці заборонні судові накази він чхати хотів. — Потім: — Маю визнати, іноді — останнім часом дедалі частіше — я мрію, аби він вбився на своїй клятій вантажівці. Знаєте, аварія, щоб загинув тільки він. Більше я такого нікому не бажаю. — І потім: — Це жахливо, правда?

— Так, якщо ви його кохаєте.

— Я так кажу, Томе. Я завжди так кажу. Але жінка в притулку звела мене з однією адвокаткою, і та пояснила, як вона висловилася, «динаміку» моїх почуттів до нього. Нам довелося пройти два семестри психіатрії, щоб отримати диплом медсестер, тому я завжди вважала, що добре тямлю в цих справах. Але вона змусила мене подумати про таке, про що я раніше гадки не мав. І навіть коли я це кажу, то не впевнена, що кажу це серйозно. — Вона сором’язливо додала: — Вибачте за те, що я на паркінгу влаштувала. Цілий натовп зібрала.

— Нічого, я взяв з них плату за перегляд вистави.

Вона відкинулася на гнуту спинку червоного пластикового стільця і всміхнулася.

— Хлопці, ви — мої справжні друзі. Мені цілий день було так погано. Я не можу себе змусити їхати додому, хоч мене і чекають діти. Знаю, егоїстично навіть думати так, але я просто не витримаю нових побоїв. Він розлютиться навіть від того, що я в магазин зайшла. Я повинна їхати відразу додому або мати дуже серйозну причину, щоб затриматися. Інакше пошкодую. Неможливо так жити.

— Так, — погодився я. — Абсолютно неможливо.

— Тепер ідемо покажемо йому.

Каллі якось згадала, що цими вихідними везе дітей до тематичного парку, тому ми й домовилися на сьогодні.

Нілі не почув, як ми прийшли. Ми йшли крізь тінь, потім крізь плями місячного світла, тінь, світло, поки він намагався вибратися зі своєї вантажівки. Я кажу «намагався», бо він був такий п’яний, що мало не вивалився головою вниз, і це б трапилося, якби він не вхопився за край дверцят. Тоді він розвернувся, сів на крісло, і його знудило просто вниз. Це повторилося тричі, через що мене самого мало не знудило. Потім він, природно, своїми ковбойськими чобітьми вступив у самісіньку купу, яку наробив. Витираючи тильним боком правої долоні рот, він почовгав по своєму блювотинню вперед, але зупинився, повернувся до вантажівки, відчинив дверцята і щось узяв. У місячному світлі я побачив, що це пінтова пляшка віскі. Він ковтнув багатенько, потім ступив шість кроків і виблював. Знову наступивши на своє блювотиння, він попрямував у бік сходів до квартири. Усе складалося ідеально. Кому спаде на думку щось підозрювати, коли п’яний як чіп чоловік впаде зі сходів і скрутить собі в’язи?

Ми рухалися швидко. Я, у бейсболці, окулярах і з битою, зайняв позицію за його спиною, а Ральф став перед ним з «глоком»[13] у руці. Рівень алкоголю в його крові, певно, зашкалював, бо він не помічав Ральфа, поки не наштовхнувся на нього. І на «глок». І навіть тоді він зміг вимовити тільки: «А? Я лише хочу спати».

— Доброго вечора, містере Нілі. Не варто вам стільки пити. Коли б’єш жінок, удвічі менших за себе, потрібно бути напоготові. Хто знає, коли вони вдарять у відповідь, чи не так?

— Гей, чуваче, це що, пістолет?

— Схоже на те.

Він хитнувся на підборах ковбойських чобіт, і я тицьнув його битою в спину. Я був обережний. Коли він звалиться зі сходів, це має здаватися випадковістю. Не можна залишати на його спині підозрілих синців або докладати більше сили, ніж необхідно для легкого поштовху. Якщо він не помре після першого падіння зі сходів, доведеться зіштовхувати ще раз.

— Гей!

— Вам треба поспати, Нілі.

— Ні хріна мені не потрібно спати. І не чіпайте мене. Ей, ти, бля, теж зі стволом?

— А як я скажу тобі, що в мене в машині піца?

— Піца?

— Так. Піца.

— Чому піца?

— Щоб ми могли сісти в тебе за столом і поговорити.

— Га?

— Як… щодо… піци?

Ральф чітко промовив слова окремо, бо Нілі був за крок від відключки. Ми мали підняти його на сходи, не залишивши жодного сліду.

— Піца, Нілі. З ковбасою,