Курт Воннегут - Колиска для кішки

пив з нього з елегантною легкістю, ніби бокал було зроблено саме для нього на замовлення.

У багажі того маленького сучого сина лежав термос із кристалом льоду-дев’ять, а ще один — у його дебелої сестрички, а попід нами простягався Божий басейн, Карибське море.

Одержавши всю можливу насолоду від того, що познайомила гужера з гужерами, Гейзел дала нам спокій, наказавши перед тим, як піти:

— Не забудьте, відтепер ви маєте звати мене матусею!

— Гаразд, матусю, — сказав я.

— Гаразд, матусю, — сказав Ньют. Голос у нього був доволі високий відповідно до розміру горла. Але він якось умів надати цьому голосу суто чоловічого тембру.

Анджела вперто поводилась із Ньютом як із немовлям, він пробачав їй це з милостивою величчю, якої, на мій погляд, неможливо було очікувати від настільки малої істоти.

Ньют і Анджела впізнали мене, пригадали мої листи та запросили присісти на вільному місці поруч з ними.

Анджела вибачилась за те, що не відповіла на мої запитання:

— Я не змогла пригадати нічого, що було б цікаво прочитати в книзі. Я не хотіла нічого вигадувати, навряд чи вам це сподобалось би. Насправді той день був цілком звичайним.

— А ваш брат написав мені прекрасного листа.

— Ньют? — здивувалась Анджела. — Та чи міг Ньют щось запам’ятати? — Вона обернулась до малюка. — Братику, невже ти щось пам’ятаєш? Ти ж був зовсім маленьким!

— Авжеж, пам’ятаю, — сказав він лагідно.

— Шкода, що я не бачила цього листа! — Очевидно, для неї Ньют іще не був дорослим і не міг самостійно спілкуватись із зовнішнім світом. Бог не наділив Анджелу чуйністю, вона не розуміла, як Ньют сприймає свій зріст.

— Братику, ти мусив показати мені цей лист, — сердилася вона.

— Вибач, — сказав Ньют. — Я не подумав.

— Мабуть, я мушу попередити, — сказала Анджела, — що доктор Брид не радив мені співпрацювати з вами. Він казав, що ви не маєте наміру подати правдиве зображення батька.

Місіс Коннорс дивилась на мене з неприхованим осудом. Якоюсь мірою я заспокоїв її, запевнивши, що книгу, вірогідно, не буде написано взагалі, що я втратив чітке уявлення, який сенс можу чи мушу в ній висловити.

— Гаразд, якщо коли-небудь все ж таки напишете цю книгу, покажіть батька як святого, бо він таким і був!

Я пообіцяв докласти максимум зусиль, щоб живописати цю картину. Потім спитав, чи вони з Ньютом планують сімейну зустріч із Френком у Сан-Лоренцо.

— Френк збирається женитися, — сказала Анджела. — Ми їдемо на заручини.

— Ось як? І хто його щаслива обраниця?

— Зараз я вам покажу, — сказала Анджела та витягла зі своєї сумки пластиковий альбомчик зі сторінками, складеними гармошкою. На кожній сторінці — фотографія. Анджела розгорнула гармошку й показала мені знімки: малюк Ньют на пляжі на мисі Код, доктор Фелікс Гоніккер одержує Нобелівську премію, Анджелині незугарні дочки-близнючки, Френк запускає в небо модель літака на мотузці.

Нарешті вона дійшла до знімка дівчини, з якою Френк мав одружитися. З таким же успіхом вона могла б ударити мене ногою в пах.

На знімку я побачив Мону Еймонс Монсано — жінку, яку я любив.

52 Майже без болю

Розгортаючи свою пластикову гармошку, Анджела не збиралася її згортати, доки не покаже всіх знімків до одного.

«Тут усі ті, кого я люблю», — повідомила вона.

Отже, я дивився на тих, кого вона любила. Заховані під прозорою обкладинкою, мов доісторичні мухи в бурштині, усі вони були членами нашого карасу. Жодного гранфалонця серед них не було.

На багатьох знімках був зображений Гоніккер — батько бомби, батько трьох дітей, батько льоду-дев’ять. Той, кого вважали батьком велетенської дівчини та малесенького хлопця, сам був невеличким на зріст.

Із Анджелиної колекції викопних багатств мені найбільше сподобався портрет Гоніккера в зимовому вбранні: пальто, шарф, калоші ще й вовняна шапка з великим помпоном.

— Старого сфотографували, — пояснила Анджела з хрипотою в горлі, — в Хаянісі за три години до того, як він помер. Фоторепортер якоїсь газети впізнав великого вченого в постаті різдвяного ельфа.

— Ваш батько помер у лікарні?

— Ні, ні! Він помер у нашому котеджі у великому білому плетеному кріслі обличчям до моря. Ньют із Френком пішли погуляти по снігу вздовж берега…

— Сніг лежав повсюди, але було тепло, — сказав Ньют. — Здавалось, ніби ми йдемо по білих квітах. Це було дуже дивно. У сусідніх котеджах нікого не було…

— Тільки в нас було опалення, — вставила Анджела.

— Нікого довкола на багато миль, — пригадував Ньют ніби здивовано, — ми з Френком зустріли великого чорного собаку на березі, лабрадора-ретривера. Ми кидали гілки у воду, а він приносив їх нам.

— А я поїхала до селища купити ще ялинкову гірлянду, — сказала Анджела. — Ми завжди прикрашали ялинку.

— Вашому батькові подобалась різдвяна ялинка?

— Він про це ніколи не говорив, — сказав Ньют.

— Йому подобалось, я знаю, — сказала Анджела. — Просто він не міг висловити своїх почуттів. Бувають такі люди.

— Бувають також інші, — сказав Ньют, знизавши плечима.

— Так чи інакше, — вела далі Анджела, — коли ми всі повернулися додому, то знайшли його в кріслі. — Вона похитала головою. — Не думаю, що він страждав. Здавалось, ніби він просто спить. Він виглядав би інакше, якщо б йому було хоч трохи боляче.

Любляча дочка оминула найцікавіший момент цієї історії. Вона пропустила той факт, що того ж самого вечора вона, Френк та малий Ньют розподілили лід-дев’ять, створений їхнім померлим батьком.

53 Президент «Фабрі-Теку»

Анджела заохочувала мене дивитися далі.

— Ось це я сама, хоча повірити важко.

Вона показала мені дівчину-підлітка шести футів на зріст, одягнену в парадну уніформу оркестру Іліумської середньої школи. У руках у неї був кларнет. Її волосся було підібране під оркестрову шапочку. Вона усміхалась весело й сором’язливо.

А потім Анджела, жінка, якій