Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

Іншого разу я знову приїхала і вирішила попорпатися в паперах, може, щось згодиться для судового процесу. І знайшла ці листи. Конверти він викидав, лише три останні залишив. Та вони й так без зворотної адреси.

— Це треба передати поліції.

— Як вважаєте. Мені однаково, — промовила вона недбалим тоном.

— Ви когось підозрюєте?

— Ні. Останнім часом я не мала стосунків з його колом знайомих.

— А ви знали, що ваш чоловік теж когось шантажував?

Вона здивувалася.

— Янек? Вперше чую. Кого він міг шантажувати?

— Мені один невідомий вручив папку зі світлинами з борделю, де можна побачити старшого пана в оточенні напівголих повій. Є підозра, начебто надіслав їх Томашевич.

— А що за пан? — Вона намагалася, чи мені здавалося, що намагається, вдавати байдужість.

— Його обличчя зішкрябане.

Вона випила і примружила очі.

— Мабуть, я щось пропустила в стосунках з ним. Зрештою, ми останнім часом і не жили разом. Якщо це пов’язане з його кандидуванням у президенти міста, то не бачу сенсу в такому шантажі. Він далеко обігнав усіх інших кандидатів.

— А так по правді, ви ніколи не бажали йому смерті?

Вона усміхнулася з загадковою міною.

— Бажати і замовити — різні речі. Мені фактично йшлося лише про те, аби відібрати віллу і порвати усі стосунки. Майбутній суд у Варшаві давав на це надію. А він, вигравши вибори, був би, мабуть, поступливішим. На посаді президента йому відкривалися неабиякі перспективи та ще й з його сприт­ністю і гострим нюхом... — Вона кивнула мені, щоб я наповнив чарки. — Ні, знаєте, інколи мені виривалося «щоб ти здох», але насправді я б не хотіла бути замішана в чомусь такому. Ви ж мені вірите?

Вона пустила бісики і закусила звабливо нижню губку.

— Вам важко не повірити, — признався я. — Але це не вилучає вас зі списку підозрюваних.

— Слідство замкнене. Хіба ні? — усміхнулась вона з іро­нією.

— Так, маєте рацію. Але це щодо вбивства Томашевича. А от вбивство хлопця не вдасться зам’яти... І ще одна річ... Не підкажете, що могло зацікавити контррозвідку? Томашевич займався ще якимись темними справами?

— Він часто їздив до Німеччини, зустрічався з німецьким послом. Мав якісь із ними ґешефти. Але деталі мені невідомі. Я теж подивляла, що тут робить начальник штабу?

— Скажіть, що вас спонукало взяти собі садівника Зарембів на водія?

Вона смикнула плечима:

— А що тут дивного? Мені треба було когось такого, щоб мене оборонив.

— Як тоді, коли він ледь шию вашому чоловікові не скрутив?

— Ага! Так я і думала! — мовби зраділа Ірена. — Отже, Емілія десь тут таки ховалася.

— Отже, ви чоловікові не повірили, що він бачив вашого водія, коли той тікав з місця злочину?

— Був вечір, моросив дощ. Він побачив з машини якусь постать під лісом. Роздивитися обличчя не міг. Тому ніхто й не взяв до уваги його свідчень. Генрик теж відмахнувся... — Вона зробила паузу, пригублюючи чарку. Потім поглянула на мене не надто дружелюбно і запитала: — А скажіть, з якою метою ви мене так докладно випитуєте? Ми ж домовилися, що ви про розмову зі мною писати не будете!

— Ні, я вас вплутувати не буду. Я лише допомагаю слідству. Поки що приватно. Буду вдячний, якщо зможете мене ще раз прийняти.

Вона раптом змінила насторожений вираз обличчя на приязний:

— О, такого ґречного гостя, який приходить з моїми улюб­леними цукерками, залюбки.

Вона провела мене до дверей, я знову поцілував їй руку. Рука була зимна.

— Зате у вас, мабуть, серце гаряче? — промовив я на прощання і, не чекаючи відповіді, вийшов.

День третій. Субота. 24 вересня 1938 року

1

Я передав Обухові папку з анонімками і переказав розмову з Іреною. — А що там з обстеженням того місця, де знайдено хлопця? — поцікавився.

— Ось, читай, — він простягнув мені звіт.

«Чотири відбитки протекторів, які добре збереглися на во­ло­гій землі, дали змогу зробити чіткі гіпсові відливки. В кущах бу­ло знайдено розбитий ровер, на рамі виявлено лак з крила авта. Авто «паккард» не старше п’яти-шести років. Темно-синього кольору. Стан шин свідчить про те, що авто наїздило до п’ятна­дцяти тисяч кілометрів. На лівому крилі пошкоджено лак, і мусить бути вм’ятина. Зібрано також осколки скла з розбитої фари.

Убитий їхав на ровері. Зі слідів авта видно, що його підстерігали і збили навмисне, а потім всадили кулю в живіт і заволокли в кущі. Там він якийсь час лежав, знепритомнівши. Коли очуняв, виповз на дорогу».

— Хлопець, якого було вбито, біля одинадцятої привозив Томашевичу кущі, які той замовив, аби висадити, — пояснив Обух. — А що це означає? А те, що він міг бачити тих, хто приїхав до Томашевича і вбив його. З тієї хвилини він був приречений.

— Що він робив стільки часу від одинадцятої, доки смеркло?

— Ховався від убивць. Побачивши, що Томашевича вбито, він скочив на ровера і помчав простовіч. Ті за ним. Але він завернув до лісу і відірвався від них лісовими стежками. Во­ни, очевидно, викликали ще когось і пантрували шляхи з лісу. Врешті, коли він втратив бачність і виїхав з лісу, вони його збили. Але перед тим сталося ще щось. Хлопець дістався з південного боку лісу до санаторію, де стоїть будка зі сторожем, і попросив зателефонувати. Сторож дозволив, але нічого з тої розмови не второпав і не зрозумів, кому він телефонував. Зреш­тою, він глухуватий. Фелєк ще поліцію набирав, але побачив, що наближаються переслідувачі, знову скочив на ровера і зник у лісі. Сторож переказав їм те саме, що й мені...

— Цікаво, кому він телефонував першому?

— Так... Уся ця історія не дуже клеїться... Ті, що шантажували Тимошевича, очевидно, є й тими, хто його вбив. На шантаж він не зреагував, кандидатури своєї не зняв, тоді вони вдалися до хитрішого плану, залучивши тебе. Але є в мене тиха підозра, що не вибори тут грали головну ролю. Щось іще... Те, що вони в його кабінеті шукали. Цікаво, що б то могло бути?

— Мабуть, розгадку знає шеф контррозвідки, — сказав я.

— Маєш рацію. Але він нам про це не скаже. Секретарка Томашевича повідомила, що вранці він не отримував дзвінків. Тобто в бюрі. На комутаторі ствердили, що було два дзвінки до нього в помешкання о сьомій десять і сьомій три­дцять ранку. Жіночі голоси. Різні. Один з будки, а другий з кнайпи на розі Клепарівської і Янівської[32].

— Тої легендарної, оспіваної батярами? Вона так рано вже відкрилася?

— Ні, вона просто не зачинялася. Телефонувала молода жінка з довгим темним волоссям.

— Чудово, в Емілії та Ірени таке ж волосся. Якщо телефонували не вони, то маємо ще одну кралю.

— Обличчя бармен не