Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

насильство — наслідок нескінченної війни, що ведеться проти бідняків. Двісті тисяч знищених індіанців, п’ятдесят тисяч зниклих без вісті, півтора мільйони біженців. А країна ж маленька, порахуй, який це відсоток населення. Ти надто молода, Нуріє, що ти можеш про це знати?

— Не принижуй мене, чоловіче. Мені відомо, про що ти говориш.

— Військові вчиняли жахливі злочини проти таких самих людей, як вони, людей тієї ж раси, того ж класу, тих же безпросвітних злиднів. Вони виконували накази, авжеж, але робили це під дією найсильнішого наркотику: безкарності влади.

— Нам з тобою пощастило, Беніто, бо не довелося скуштувати цього наркотику. Якби ти користався безкарною владою, то карав би винуватців тими ж муками, яких вони завдають своїм жертвам? — спитала лікарка.

— Мабуть, так.

— Але ж ти священик, і твій Бог велить тобі прощати.

— Підставляти іншу щоку завжди здавалося мені дурницею. Єдине, до чого це може призвести — це другий ляпас, — відказав парох.

— Якщо тебе спокушає помста, уяви почування простих смертних. Я би каструвала без анестезії ґвалтівників Евелін.

— Мені щораз бракує християнського милосердя, Нуріє. Либонь, тому, що я брутальний баск, як мій батько, нехай він спочиває з миром. Якби я народився в Люксембурзі, то, можливо, не був би таким обуреним.

— У цьому світі бракує таких обурених, як ти, Беніто.

То була давня лють. Священик роками боровся з нею й уважав, що в його віці — після всього пережитого та побаченого — час уже примиритися з дійсністю. З віком він не став ні мудрішим, ні покірливішим, навпаки — зробився ще непоступливішим. Відчував цю непоступливість ще в юності, тоді спрямовану проти уряду, військових, янкі, багатіїв, а тепер — проти поліції, корумпованих політиків, наркобаронів, гангстерів і всіх винуватців несправедливості. Він пробув уже тридцять шість років у Центральній Америці, з двома перервами: вперше його покарали, відправивши на один рік до Конго, а вдруге отець Беніто сам подався на кілька місяців до Естремадури, аби спокутувати гріх гордині й погамувати жадобу справедливості після того, як був ув’язнений у 1982 році. Він служив Церкві в Гондурасі, Сальвадорі та Гватемалі, у так званому Північному трикутнику[21], де чинилося найбільше насильства в світі у мирний час, а проте не навчився терпіти несправедливості й нерівності.

— З твоєю вдачею, либонь, важко бути священиком, — усміхнулася лікарка.

— Обітниця послушенства важить цілу тонну, Нуріє, але я ніколи не піддавав сумніву ні своєї віри, ні покликання.

— А обітниця безшлюбності? Ти закохувався колись?

— І вельми часто, але Господь допомагає мені, і це швидко минає, отож не намагайся мене спокусити.

Поховавши Андреса поруч з братом, бабуся повернулася в шпиталь до онуки. Отець Беніто відвіз їх до своїх приятелів у Солола[22], де жінкам ніщо не загрожувало, поки Евелін одужувала, а парох шукав надійного проводиря для подорожі до США. Рука дівчини була на черезплічнику, і кожен віддих озивався їй болем у ребрах. Після смерті Грегоріо вона відчутно втратила вагу. За ці тижні зникли підліткові опуклості, Евелін була худою та крихкотілою, найменший вітерець міг підняти її в небо. Дівчинка нічого не розповідала про події тієї фатальної Великої суботи; вона взагалі не вимовила жодного слова, відколи прокинулася, лежачи на матраці в пікапі. Існувала надія, що вона не бачила, як перерізали горло її братові, бо на той час Евелін уже була непритомна. Лікарка Кастель наказала не розпитувати її ні про що; травмована дівчинка потребувала спокою й часу, щоб одужати.

Прощаючись з лікаркою, Консепсьйон Монтоя висловила припущення, що її онука могла бути вагітною, як це трапилося в юності з нею самою, коли її схопили солдати; після того зґвалтування вона народила Міріам. Каталонка зачинилася зі старою у ванній кімнаті й віч-на-віч сказала, що про це можна не турбуватися: вона, мовляв, дала Евелін американську пігулку проти вагітності. У Гватемалі це заборонено, але ніхто не дізнається. «Я кажу це вам, пані, щоб ви, бува, не надумали дати дівчинці якогось зілля, вона й без того намучилася».

Якщо раніше Евелін затиналася, то після зґвалтування просто припинила говорити. Годинами спочивала в домі приятелів отця Беніто, байдужа до тамтешніх новинок — водопроводу, електричного світла, двох туалетів, телефона й навіть телевізора в своїй кімнаті.

Консепсьйон підозрювала, що ця нестача слів випала з уваги всезнаючих лікарів, тож вирішила діяти, перш ніж хвороба пустить корені в організмі онуки. Щойно та вже могла триматися на ногах і дихати, не відчуваючи болю в грудях, стара розпрощалася з добрими людьми, котрі їх прихистили, й вирушила з дівчинкою в багатогодинну подорож труським мікроавтобусом до Петена[23], щоб потрапити до Фелісітас — чаклунки, ворожбитки та берегині традицій майя. То була знаменита жінка: люди зі столиці й навіть Гондурасу та Белізу їхали до неї, щоб розпитати про здоров’я й долю. Якось у неї взяли інтерв’ю в одній телевізійній програмі і визначили, що їй сто дванадцять років і вона найстаріша людина в світі. Фелісітас не стала заперечувати, проте в неї збереглася більшість зубів, а на спину спадали важкі коси — забагато зубів і забагато волосся для такого віку.

Відшукати ворожбитку було неважко, бо всі її знали. Їхня поява не здивувала Фелісітас: та звикла приймати душі, як сама називала відвідувачів, і приязно зустріла їх у своїй оселі. Фелісітас вважала, що дерев’яні стіни, долівка та стріха дихають і думають, як кожна жива істота; вона розмовляла з ними, питаючи поради у найскладніших випадках, і ті відповідали їй у снах. У цій округлій однокімнатній халупі минало її життя, тут вона зціляла людей і проводила свої обряди. Звисаючі шерстяні плащі відокремлювали невеличкий закуток, де Фелісітас спала на збитому з необтесаних дощок лежаку. Чаклунка перехрестила прибулих на знак вітання, усадила на долівці й пригостила гіркою кавою Консепсьйон і м’ятною настоянкою Евелін. Прийняла справедливу винагороду за свої професійні послуги й, не порахувавши, поклала гроші до бляшаного пуделка.

Бабуся й онука пили в поштивому мовчанні свої напої й терпляче чекали, поки Фелісітас полила з лійки цілющі рослини у вишикуваних у затінку вазонах, насипала кукурудзи всюдисущим курам і поставила варитися на кабиці у дворі квасолю. Покінчивши з нагальними справами, стара постелила на долівці барвисту тканку й розклала на ній у незмінному порядку предмети свого вівтаря: свічки, жмутики духмяних трав, камінці, мушлі й атрибути релігій — майя та християнської. Потім запалила в’язку шалфею та обкурила димом оселю, колуючи по ній і бурмочучи стародавньою мовою замовляння, щоб прогнати лихих духів. Тоді сіла навпроти гостей і запитала, що привело їх до неї. Консепсьйон пояснила, що її онука втратила дар мови.

Зіниці ворожбитки, поблискуючи