Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

— А чули ви про битву під Бродами?!

— Битву?.. Ні. Я чув тільки про маленьку сутичку.

— Добра мені сутичка! Москалі були вже окружили Броди і загналися далеко на захід. Але наші зробили це планово. А потім кламц — і замкнули їм відворот. Кажуть, що кількасот їх там згинуло.

— Що ви кажете? Я чув тільки про перестрілку стеж.

— А знаєте про звірства, яких москалі допускалися? Кажу вам: волосся стає дуба. Дітей на списи брали, хати палили, а жінки… то вже й не казати! Страшно там мало бути. Але зате й дістали… попам’ятають…

Щораз стрічався Зварич з такими оповіданнями. В каварні, по приватних домах, на вулиці — всюди повно їх було. Здавалося, ніхто про ніщо не думав, забував особисті турботи, а займався тільки тим, що діялося ген на сході, де розгорілася вже світова пожежа.

Вістки про величезні втрати москалів, про хмари полонених, незчисленні воєнні трофеї бігали по місті, ще заки пробуркались вулиці. Хто їх приніс, від кого довідався — ніхто не знав і ніхто й про те не питався. Одно було певне. Австрійці нищать російську армію і цим, імовірно, вирішать відразу долю світової війни як не цілої, то бодай на сході.

Але мало-помалу разом із вістками про побіди австрійської армії проскакували в Золочеві тривожні чутки. Ці приймалися з недовір’ям, як витвір ворожих елементів, та все-таки передавались так само швидко, як і добрі новини. Хоч кожний, хто почув про невдачу австрійців, голосно сміявся з того, в душі почував страх, хвилювався і вірив.

— Чули ви, двайцять корпусів російських іде на Галичину!?..

— Звідки знаєте?..

— Зовсім припадково довідався. Я мешкаю в сестри жінки одного булавного. А він чув від свого сотника.

Юнак з одної сотні 80-го полку не міг перенести того, що на фронт відходила інша сотня, і зголосився до свого сотника, що хоче йти з тамтими.

— Пождіть, — відповів сотник, — будете мати ще досить нагоди кервавитися.

Відповідь сотника була відома зараз усім золочівцям. Поясняли її, як хто хотів.

— …Значить, війна ще не так швидко скінчиться…

— …Видно, сотник знає, що десь коло Золочева буде більша битва…

Треті ще інакше відгадували.

— Скервавитися?!.. Чому не скервавити других? Дуже то якось сумно сказано. Либонь, є в тім щось правди, що австрійців б’ють…

Настрої золочівців мінялися щодня, щогодини. Залежно від того, яка чутка ходила по місті. Останніми днями щораз то більше виринало чуток недобрих, денервуючих.

Не помагали багато й часописи, що на своїх сторінках приносили вісті про великі побіди, про соромну втечу москалів. Поруч того в часописах кишіло від описів звірств і бешкетів російських військ. Ці звірства і бешкети в злуці з недобрими чутками витворювали панічний настрій, який з дня на день ріс і ширшав.

Одного дня клався Зварич спати, роздумуючи над останньою поголоскою, яка під вечір з’явилася в місті: москалі всюди переступили вже австрійську границю, зайняли Броди і Підволочиськ та пруть на захід.

Збудив його якийсь гам і шум, що влітав у кімнату з вулиці. Зварич лежав і прислухувався хвилю. Чути було якісь накликування, крики, плач, що з тупотом соток міг зливалися в безнастанний клекіт зібраної гірської ріки.

Спершу думав, що це все сон, бо якраз снився йому наступ москалів, що вдерлися до міста і гонять по вулицях. Але ні! Це не сон! Адже ж він докладно чує все. що твориться. Може, справді москалі вже в місті?! Швидко схопився і підбіг до вікна, повз яке йшла вулиця — Підвійтя.

Цього, що побачив, не міг ніяк зрозуміти.

Вулицею плив кудись народ, весь час немов хапаючись, щоб чимшвидше встигнути до чогось. Бігли жінки і мужчини, старці і дітваки. В кожного як не клунок, то верхня одіж або й дитина на руках. Перестрах бив з їх лиць, а уста весь час гарячково викидали з нутра якісь слова, що зливалися в незрозумілий гамір.

Ось якась жидівка з клунком на плечах, завиненим у простирало, пристанула біля Зваричевого вікна, щоб дух перевести. Біля неї двоє дітей дерлося під небо перепудженими голосами. Вона зацитькувала їх таким тоном, що, здавалося, зараз сама заплаче.

Там знову якийсь старший пан кричав і махав капелюхом до возія, що безпардонно гнався перед утікаючих і, хоча не віз нікого, не хотів спинитися на зазив.

— Горить! — мигнуло в думці Зваричеві, і він прожогом кинувся надягати убрання.

За вікном клекіт ріс щораз то більше й більше. Зате в хаті знайомих, де спав Зварич, було тихо, хоч мак сій. Ця тишина видалась Петрові незвичайною, повною таємничости і нервозности. Чи повтікали всі?.. Чому ж його ніхто не збудив?.. Куди люди біжать так і де горить, що в місті аж небезпечно стало?!..

Війна, хоч яка була близька, не приходила чогось Зваричеві на гадку. Вхопив щось на себе і босий вибіг надвір. Першого, кого стрінув, була служниця знайомих. Дівчина стояла під хатою непорушно, мов закам’яніла.

— Марино, що сталося?

— Ой паничу! — застогнала Марина. — Хіба ви не чули?! Москалі вже під містом. Ой Боже, що то буде? Пан і пані кудись побігли, а я тут сама… Боже!..

Вхопилася руками за голову, а непритомні зі страху очі бігали без уговку і без ціли довкола.

Зваричеві в першій хвилі мороз пішов поза шкірою… Москалі під Золочевом… Усе втікає… Стрільці, видно, теж кудись подалися… А він тут… За хвилю буде в руках тих, яких сам хотів дістати в руки…

Не розпитуючи вже про ніщо, вбіг до хати і за момент, вибіг звідтіля, готовий до втечі. Та на вулиці за той час змінилося все до непізнання. Хвиля людей, що котилася вгору Підвійтям, наткнулася, видно, десь угорі на якусь запору, бо спинювалася щораз то більше. Ще ззаду, від сторони міста, бігли далі перестрашені люди, але й вони, як тільки добігли до гурту, спинялися, і по кількох словах вираз їхнього лиця вспокоювався. Ті, що були зовсім напереді, вертали вже навіть помалу до міста.

Зварич вийшов на вулицю і зараз дізнався про причину «відвороту». А врешті, й питати не треба було. Серединою вулиці їхав возієм австрійський генерал і злісно викрикував щось до товпи; наказуючи рукою, щоб вертати назад у місто. Товпа не так слухала наказу, як особистого прикладу генерала. Адже не поїде генерал у місто, яке за хвилю займуть вороги.

Страх як швидко прийшов, так і швидко минувся. Люди, що ще перед кількома хвилинами останки сил напружували, щоб якомога дальше втекти