Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

І ця особлива турбота, навіть ніжність, здивувала Якова. Адже він не забув останньої зустрічі з нею в лісі. Міцне вино приємною теплотою розливалося по тілу. Він чекав, що ось зараз вона почне розповідати про ті новини, заради яких він приїхав сюди. Але Софія, взявши його руку в свою, мовчки, пристрасно дивилася йому в обличчя.

Він, розгадавши її бажання, густо почервонів. На ній було темно-вишневе плаття, те саме, що його він добре пам'ятав і яке йому дуже подобалось.

— Для тебе його одягла... Знаю — любиш.— Вона поклала йому на плечі свої теплі руки і, не зводячи з нього очей, сказала:— Ти, Якове, пробач мені... за ту зустріч... Образила я тебе тоді... І сама не знаю, як це трапилось... Але я потім спокутувала цю провину.,, тугою за тобою... Милий мій... Як мені хороше з тобою!

Вона пригорнулася до його грудей. Він вдихав знайомі й приємні пахощі її волосся, відчував близькість її трепетного тіла і дивувався: навіщо це все?.. "Невже, маючи такі багатства, вона досі не знайшла собі чоловіка?.. Що думає? Чого від мене хоче?"

— А коли тебе не стало у слободі, я ходила, мов пропаща. І що не роблю, і куди не піду — все ти у мене перед очима. Хтось на вулиці заграє на гармоні — я до вікна біжу. Все думається— твоя гармонь, тебе побачу... Я твої листи читаю, ті, що ти додому надсилаєш. Всі вони в мене зберігаються. Хочеш — покажу? — Вона взяла сумочку, вийняла звідти пачку листів.— Я їх випрошувала в твого батька, і він давав, тому що обіцяла йому привезти з фронту...— Вона підвела голову, закоханими очима глянула на нього, рішуче сказала: — Я обіцяла йому привезти з фронту тебе, Якове.

Коли б черкнула блискавка або в морозяному небі розляглися громові перекати, він, здається, менше здивувався б, аніж зараз, почувши від неї цю незрозумілу й непотрібну для нього новину. А Софія, нічого не пояснюючи більше, обняла його.

— Не хочу, Якове, щоб твої очі були мертвими... не хочу. Не дам!..— Вона цілувала його в губи, в лоб, у щоки, як цілують люблячі матері своїх маленьких дітей. Яків хотів їй щось сказати, а вона, охоплена якимсь внутрішнім поривом, гаряче переконувала його: — За сотні верст я поспішала до тебе, щоб швидше побачити, забрати тебе звідси, з окопів. У мене є гроші, багато грошей, Якове, а справжнього життя я не маю. В розлуці з тобою зрозуміла — люблю тебе... Я молода. Ти теж молодий, розумний, красивий. Хочу мати такого чоловіка. І я знаю: якщо ти будеш зі мною, ми, при теперішній війні, будемо мати баришів вдвоє, втроє більше. Я склала договір на поставку фуражу для кавалерії. Знаєш, скільки тисяч можна заробити на цьому ділі! Мені потрібний чоловік, у якого б робота горіла з руках і на плечах була кмітлива голова. У військовий час можна не тільки себе, але й онуків своїх забезпечити. І я вирішила взяти тебе з передових позицій до слободи.

— Ви, Софіє Іванівно, жартуєте, смієтеся з мене.

— Милий мій, хороший мій! Ти ж не знаєш, може, я забути тебе не можу після зустрічі в лісі...

— Цікаво все-таки: як же ви можете забрати з фронту? Я не маю тяжкого поранення, не каліка, здоровий...

Вона тихенько засміялась, обняла його, поцілувала.

— Не догадався ще?

— Догадався.

— Ну, от і добре. Викуплю тебе. Я майже домовилась. Полковник Бабенко любить гроші так само, як і всі ми, грішні...

Він обіцяв усе влаштувати. А ти, я бачу, не радий? — І на обличчі її пробігла тінь невдоволення.— Я маю сплатити за тебе чималі гроші.

— І зовсім даремно. Адже з цього нічого не вийде.

— Ти гадаєш, я поскуплюся? Для тебе, Якове, мені нічого не жаль. Великі гроші дам, а вирву тебе з цього пекла, де ти можеш загинути. А я хочу, щоб ти жив... Для мене жив.

— Я, Софіє Іванівно, з фронту нікуди не поїду. Не можу... В очах її застигло здивування, навіть переляк.

— Ти? Не можеш? Якове, що трапилось? — І вона знову обняла його.— Милий мій, не сердь мене. Адже знаю: ти мене любиш! Так, так, любиш. Я це почуваю. Ти будеш моїм чоловіком. Я знудьгувалась за тобою...— І вона знову пригорнулася до його грудей, слухаючи, як б'ється його серце, але він не обійняв її. Він був байдужий, мовчазний. І ця байдужість завдала їй болю.

— Я заберу тебе звідси, я дам тобі таке життя, такі розкоші, яких ти ніколи не знав. Тобі зі мною буде добре. Ти не пошкодуєш.

— Нікуди я не поїду, Софіє Іванівно,— сказав з суворою впертістю Яків.

Його особливо вразили слова: "Ми, при теперішній війні, будемо мати баришів вдвоє, втроє більше". Вона пропонує йому бути не тільки чоловіком, але й співучасником в її грабіжницькій справі. Але ж він, Яків, уже не той простакуватий слобідський хлопець, яким ішов на війну. Фронт і задушевні бесіди з Артемом Черкашиним навчили Якова по-новому дивитися на життя й на людей, розуміти те, чого не розумів раніше.

Нові думки й почуття, яких не знав досі, викликали в ньому не тільки відчуженість чи неприязнь, але навіть зневагу до Софії. Ось чому Яків, бажаючи припинити неприємну для нього розмову, ще рішучіше заявив:

— З фронту нікуди не поїду!

— Не поїдеш? — відсахнувшись од нього, тихо спитала вона, не вірячи тому, що почула зараз.— Я вже дала завдаток, Якове, навіщо ти мене мучиш? Стільки часу тебе не бачила. Я жила думкою про зустріч з тобою, не тямлячи себе, поспішала на фронт, а ти такий недобрий до мене.

— Ви, Софіє Іванівно, приїхали підписувати нові договори на поставку фуражу. Ви самі недавно мені говорили про це.

— Значить, ти не віриш мені?.. Не віриш, що я так само, як і раніше, люблю тільки тебе... тебе... одного.

Яків глянув на Софію.

— Забрати мене з фронту... Ну, подумай сама. Приїхав би я додому... Прийшли б до мене солдатки про своїх чоловіків питатися, прийшли б вдови, матері... Що б я їм сказав? Як би у вічі подивився?

— А може, в тебе щось інше на думці?

Яків мовчав. У примружених очах Софії спалахнула злість.

— Я розумію все. Ти не хочеш розлучатися з сестрою-жа-лібницею. Вгадала? — І вона знову схвильовано, поривчасто обняла його за плечі.— Ти любиш Ніну Черкащину? Скажи правду, любиш?

У двері хтось постукав. Софія неохоче відчинила їх. Зайшли брати Безсалі.

Олександр Трохимович був дуже здивований, зустрівши в тітки Якова Македона. Олександр Лук'янович— єфрейтор — поставився до цього зовсім байдуже і, знявши рукавичку, спокійно почав збивати нею сніг з своєї шинелі.

— Знялась така заметіль,— ну, нічого ж не видно. Очі засліплює,— озвався Лук'япів син, а його двоюрідний брат, невдоволено нахмуривши брови, сказав:

— Завтра, Македоне, поїдеш до лісу по дрова. В офіцерських бліндажах собачий холод.

— Слухаю, ваше благородіє,— відповів Яків за всіма правилами військового уставу, і, підійшовши до стіни, де на цвяшку висіли його шинель і сіра солдатська шапка з кокардою, швидко одягнувся, і вийшов з кімнати.

Софія його не зупинила.

14

На другий день заради різдва солдатам видали по шматочку ковбаси і по порції білого хліба. Сіли розговлятися, жартували, пригадуючи рідну домівку, сім'ю, та в цих жартах відчувались туга й біль.

Як не погано жилося багатьом з них до війни, але в такий празпик було що випити і було чим закусити. Гуляють, бувало, у себе вдома, а потім ідуть до родичів, і там теж є чим гостей частувати. А після вечері хазяїн запряже баского коня, розмістяться хмільні гості на санях, і на вулицях тоді до глибокої ночі чути пісні, гомін, сміх. їдуть і йдуть засніженими дорогами веселі люди, хоч за цю гулянку на заборговані гроші, можливо, не одному з них доведеться потім відробляти хазяям.

— Хоч би один деньок побути в слободі, хоч би годину,— сказав Метелик, ні до кого не звертаючись.

Засумував Кузьма Сукачов. Сховав ковбасу і булку до кишені — навіть не попробував.

— Не горюй, друже,— сказав, звертаючись до нього, Саве-лій.— Може, не доведеться нам загибати. Пимон Базалій уже завоював на війні милиці, завоюємо й ми що-небудь. А проте... чув, Кузьмо? Кажуть, начебто скоро буде мир?

— Ой Савелію, ти ще торік втішав і мене й себе надією на мир, а мир, очевидно, наступить тоді, коли вже нас не буде на світі.

— А я від діда Михея листа одержав,— сказав Терень, і всі подивилися на нього.— Кличе мене дідусь до себе. "Ти,— каже,— ще малий для війни. Тобі б дома сидіти. Приїжджай... Скучив за тобою".

— І правий дідусь Михей. Хай ми тут мучимось, нам інакше не можна, навіщо тобі терпіти холод і всякі злигодні?

— Йому все одно, де бути,— тут чи дома. Така доля у Те-реня. Батьків у нього нема, а дід — старий. Дід сам чекає, хто б йому шматок хліба приніс.

Терень все це вислухав мовчки, а потім сказав:

— А я дуже за ним скучив.

До землянки зайшов Усиков. Мовчки подав Кузьмі Су-качову листа, привітав солдатів з празником, а потім наказав:

— Ти, Сукачов, і ти, Савелію, пообідайте та потім — на кухню картоплю чистити. А ти,— сказав він, звертаючись до низенького солдата, що намагався було заховатися за спину свого сусіда,— ти сьогодні підеш у караул. А ти, Метелику, разом з Македоном та іншими солдатами, так би мовити, поїдеш у ліс по дрова.

Парфен Усиков вийшов, і загомоніли солдати:

— Бачили? Сам приніс солдатові листа. Вони, офіцери, на фронті теж піддобрюються. Знають: в атаку підемо — свої ж солдати непомітно заб'ють.

— Кому празник, а кому... картоплю чистити.

— Празничок, що й казати,— зітхнув солдат, якому випало сьогодні йти в караул.— У цей день я вдома сидів на теплій лежанці, насіння лузав та ходив до родичів у гості горілку пити, і ніхто мене не тягнув на таке діло, що душу мені вивертає.

— Розговілися, братці, пора й до роботи приступати,— сказав Савелій, струшуючи крихти з бороди.— Комусь, може, і гріх у таке свято працювати, а нам бог простить. Що тобі, Кузьмо, з дому пишуть?

Кузьма, сидячи біля маленького віконця, чомусь не помережаного морозом, дивився затуманеними очима на верхів'я сосон, запушених снігом та інеєм, і нічого не відповів. Обнявши руками коліна, він легенько погойдувався, мовчазний і глухий до всього.

— На свіжі пироги запрошують чи на домашні ковбаси? Чи, може, наварили холодцю та натерли міцного хріну для приправи? Чого ти, друже, зажурився? Га? — І Савелій поклав свою важку руку на його плече. Кузьма здригнувся, перестав погойдуватись, простягнув листа.

— Ще не сильний я у грамоті,— сказав Савелій,— Метелика попросимо.

У землянці стало тихо.