Олександр Ісаакович Мірер - "Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер

могли й прорватися. Вони на машині, та ще з бластером. І третє: він, Стьопка Сизов, кинувся на автостанцію як боягуз, тільки як боягуз. Злякався цих, що вирішили з ним розправитися.

Коли Стьопка починав сумніватися в своїй хоробрості, то тоді начувайся! Тоді його вже ніщо не зупинить. Тепер він знав, що не поїде, навіть коли по нього пришлють персональний літак. Він має зброю. Йому відомі їхні плани. Він надійно замаскувався, і наплювати йому, що він сам і нікому не може довіритися!

— Наплювати! — пробурмотів Стьопка. — Та їм на мене ще більше наплювати. Ех, дідько б його взяв! З ескадрою ж на орбіті…

Ту-туру-та… — проспівав автомобільний гудок. Простуджений голос вигукнув:

— На Синій Камінь везу й до телескопа! Безкоштовно!

До телескопа? Стьопка промчав через сквер, мимо дітвори з скакалками й заліз на вантажну машину — ту саму, що при ньому повернулася на автостанцію. Засвистів вітер, замелькали один за одним: молокозавод, другий мікрорайон, школа, універмаг, пошта, синя вивіска міліції, будинок із тиром. Степан сидів, притискаючи до грудей чемоданчик. Він усе-таки добряче заплутався, і просте рішення, що крутилося десь поряд, вислизало від нього, як мокрий шматок мила з рук.

Ту-ру-та… — знову засигналив водій, і Стьопка схопив це рішення. Сигнал! Сигнал о двадцятій — навідник — ескадра!

Вона чекає на якійсь орбіті — ескадра, і пришельці там, а тут — не справжні пришельці. Вони повинні підготувати плацдарм і о двадцятій послати сигнал із “навідника”. Що таке “навідник”? Вони самі сказали, що свого “навідника” у них немає. Телескоп використають як “навідник”. Адже наш радіотелескоп не простий, він приймально-передавальний, нам розповідали на екскурсії. Він може приймати радіовипромінювання з космосу і може керувати польотом космічних кораблів. Наводить їх на ціль. Навідник, розумієте? Загіпнотизовані працюють як передовий десант, і о двадцятій пошлють справжнім пришельцям сигнал: “Плацдарм захоплено!” По променю нашого радіотелескопа псевдопришельці зуміють спрямувати хоч тисячу кораблів, і вони сідатимуть довкола нашого містечка цілком спокійно! У нас навіть телефону тепер немає, наче в кам’яному віці! Кораблі сідатимуть, а кругом нічого не дізнаються.

“Ті аж тремтіли, коли говорили про телескоп, — думав Степан. — Коли П’ятикутник сказав: “Не беремо свого навідника”, гітарист так і гаркнув… Вони й Тугаршю обрали через телескоп”.

…Добросерда тітка з кошиком, у якому пищали курчата, нахилилась до Степана і спитала:

— Дівчинко, ти на тиф хворіла? — Він промовчав, а вона голосно заохкала: — Та я б таку матір послала рибу чистити, а не дітей виховувати!..

Хтось засміявся і спитав, чому рибу чистити, а тітка все бідкалася, що дівчатко стрижене, бліде і бурмоче не до ладу, а рибу чистити — не дітей виховувати. Виявляється, Малгосина хустка валялася на підлозі, і тітка запнула її на Стьопці “по-модному”, під бородою, — ледве не задушила.

— Вертоліт! Вертоліт! — вигукнув хтось у машині.

Правда! З півдня, від району, торохтіла зелена бабка, і Стьопка мало не випав із кузова, бо машина стишила хід, мабуть, водій задивився в небо.

У-ру-ру! Вертоліт, військовий! Значить, добралися лікарка з Альохою, і буде тепер порядок!

Він забув, що через Березове вони ледь-ледь через півгодини могли прибути до райцентру, і кричав “у-ру-ру!”, поки вертоліт сідав на радгоспний вигін, розмітаючи пучки торішньої вики. Тільки-но він сів, з поблияшього переліска вихопився міськрадівський газик і підкотив упритул до вертольота, під гвинт, що поволі обертався. Було видно, як тріпоче брезентовий дашок “газика” — машина, в якій сидів Степан, проїжджала зовсім близько від місця посадки.

З пузатої кабіни злізли двоє — військовий і в цивільному. Двоє місцевих зустрічали їх біля газика. Стьопка не роздивився тих, що зустрічали, — заважав кузов автомобіля.

Приїжджих він бачив добре: майор, туго підперезаний ременем, з моложавим гарним обличчям, а чоловік у цивільному — невисокий, з блискучою сивиною, в примітному темно-сірому костюмі, він по-начальницькому тримав голову.

Всі пасажири намилувалися зустріччю, вантажна машина загула, і чи не вп’ятдесяте за цей безкінечний день Степан побачив проклятий жест — обома руками за серце: два чоловіки, чотири руки…

Він забився в свій куток. Два чоловіки, ще два. Раптом його огорнули відчай і безнадія. Так спритно, так спокійно це робилося. Вони брали нас без пострілу. Екіпаж вертольота напевно нічого не помітив: привезли пасажирів, куди було наказано, і — т-р-р! — заторохтіли назад. Т і могли й вертоліт захопити, але чомусь не схотіли. Змилувалися. З усіх глядачів це розумів один лише хлопчина чотирнадцяти років. Він їхав до телескопа, і на колінах у нього стояв чемоданчик із двома пістолетами й сотнею патронів до них. Усе. Більше нічого не було.

Заходь!

— …А яка ото була насолода випити чарчину і капусткою квашеною закусити!..

Від Синього Каменя машина йшла порожня. Стьопку розважав останній попутник т— маленький голубоокий дідусь, пряменький, з високим випуклим лобиком і смішним ротом. Нижня губа — одвисла, як у Валерки, коли він збирається несамовито заревти. Стьопка не знав його, бо дідусь був сільський і просто з села прийшов і найнявся охоронником на телескоп. По дорозі від Синього Каменя він розповідав, який він колись, у селі, був здоровий і як його дві війни не зігнули, а сидяча робота прикрутила так, що він чотири тижні пролежав у районній лікарні. Він од реготу наливався кров’ю, згадуючи, як йому “їжу непосредственно до ліжка підвозили, на гумовому ходу”. І заборонили йому пити і пшеничне вино, і легке вино, і навіть пиво…

Отак він розпатякував, витріщаючи пустотливі очі, а Стьопка думав про своє і, здавалося б, зовсім його не слухав. Коли ж дідусь запитав, чого “мадемазель” їде до телескопа, Стьопка враз бовкнув:

— Посилку везу, дідусю.

— При роботі, значить, — зауважив старий. — Для кого ж передача?

— Для Портнова Вячеслава Борисовича, — знову ляпнув Стьопка.