Гаврило Миколайович Троєпільський - Білий Бім Чорне вухо

— Довіряю, хлопчики, цілком довіряю. Але… — Він підняв палець угору й повчально промовив, майже урочисто — Довіряй, але перевіряй! — І повів Біма.

Бім упирався, озирався на Толика, бачив, як той скривджено заплакав, одначе — що вдієш! — потім пішов-таки за Сірим, підібгавши хвоста й дивлячись у землю, сам на себе не схожий. Усім своїм виглядом він говорив: «Таке вже наше собаче життя, коли ніде немає хазяїна». Тут-бо ж усього й діла — вкусити б за стегно й тікати, але Бім — собака інтелігентний: веди, куди ведеш.

Ішли вони вулицею, на якій стояли нові будинки. Усі нові. Усі сірі й такі однакові, що навіть Бім міг би в них заблукати. В одному з будинків-близнят піднялися на третій поверх, при цьому Бім помітив, що й двері всі однакові.

Відчинила їм жінка у сірому платті:

— Знову привів? Та господи боже мій!

— Не гугняв! — суворо обірвав Сірий. Він зняв з Біма нашийник і показав — На, дивись. — Жінка розбирала, начепивши окуляри, а він вів далі:— Поняття немає. В усій республіці я — єдиний колекціонер собачих знаків. А ця ось табличка — рідкість! П'ятисотий знак!

Нічого не було зрозумілого для Біма, ну зовсім нічого, ні знайомих слів, ні зрозумілих жестів — нічогісінько.

От Сірий пішов з передпокою до кімнати з нашийником у руках. Звідти покликав:

— Біме, до мене!

Бім подумав-подумав і обережно ввійшов. Роздивився кімнату, не підходячи до Сірого, а так — сидячи біля дверей. На чистій стіні висіли дошки, обшиті оксамитом, а на них рядами висіли собачі знаки: номерки, жетони, медалі сірі і медалі жовті, кілька гарних поводків і нашийників, кілька удосконалених намордників та інші предмети собачого вжитку, навіть капроновий зашморг для душіння. Безперечно, Бім не розумів його значення, і де тільки власник колекції роздобув його, неможливо було зрозуміти навіть і людині, а для Біма він був звичайною вірьовкою, та й усього.

Бім дивився уважно, як Сірий покрутив у руках його нашийник, плоскогубцями зняв табличку й прикріпив посередині однієї з дощок на оксамиті; так само він зробив і з номерком, а потім почепив нашийника на Біма й сказав:

— Ти — собака гарний.

Отак завжди говорив колись хазяїн, але тепер Бім не повірив. Він вийшов у передпокій і став біля дверей, кажучи: «Випускай! Мені тут нічого робити!»

— Та випусти вже, — попросила жінка. — Нащо аж сюди припер його? Зняв би на вулиці.

— Не можна було — пацани причепилися. І зараз не можна: побачать вони — без таблички, можуть донести куди слід… Отож нехай ночує до світанку. Лежати! — наказав він Бімові.

Бім ліг біля дверей: нічого не вдієш! І знов-таки: досить було йому завити вголос, почати гасати по квартирі, напасти на Сірого, і все! Випустили б. Але Бім уміє чекати. Та й стомився він, знесилів так, що навіть біля чужих дверей на якийсь час задрімав, хоч і тривожним сном.

То була перша ніч, коли Бім не прийшов додому, в свою квартиру. Він це відчув, коли прочумався від дрімоти, й не зразу збагнув, де це він. А збагнувши, затужив. Він же знову бачив уві сні Івана Івановича; кожного разу, як тільки засинав, бачив його, а прокинувшись, ще відчував тепло його рук, знайомих відтоді, як був цуценям. Де він, мій гарний і добрий друг? Де? Нестерпна туга. Самотність тяжка, і нікуди від неї не дінешся. А тут ще Сірий чоловік хропе, мов заєць під хортом. І пахне від усіх цих оксамитних дощок померлими собаками. Тужно. І Бім заскавулів. Потім навіть двічі гавкнув, теж якось злегка підвиваючи, мовби гончак, коли він розбирає заячий слід по вчорашньому жируванні. І нарешті не витримав — завив протяжно.

«Ох-хо-хо-ой! Ой-ой, лю-юди-и, — плакав він. — Тяжко мені, ой тяжко без друга. Відпустіть ви мене, відпустіть шукати його. Ой-ой-ой, лю-юди-и-и, ой!»

Сірий схопився, ввімкнув світло й почав гамселити Біма палицею і сичати:

— Мовчи, мовчи, виродку! Сусіди чують. На тобі! На тобі!

Бім ухилявся від ударів, інстинктивно оберігаючи голову, і стогнав, як людина: «Ох… Ах-х… Ах-хр-р… Ох…»

Але зла людина примудрилась-таки й садонула по голові. Бім на мить втратив свідомість, задригавши лапами, та швидко отямився, відскочив від дверей, уперся спиною в куток і вищирив зуби. Вперше вищирив.

Сірий позадкував од Біма:

— Ач який! Ще вкусить, чортяка… — І розчинив двері.

Але Бім не вірив навіть і в те, що двері справді відчинено, не вірив і тоді, коли Сірий говорив:

— Іди, іди. Іди, Біме, гуляй. Іди, собачко, йди.

Не вірив він цьому ласкавому, вкрадливому тону, цим лестощам і запобіганню після биття. О, лестощі після биття — нове відкриття Біма в його житті. Тітка і Кирпатий — люди просто недобрі. А цей ось… цього Бім уже ненавидів. Ненавидів! Бім починав втрачати віру в людину. Так, саме так.

Бім витягнув шию, ощирив зуби і… пішов на Сірого, тихо, але рішуче, повільно, але впевнено. Сірий притиснувся до стіни:

— Ти що?! Ти що?!

Жінка в нічній сорочці горлала на Сірого:

— Доскакався! Вкуси-ить!

Бім побачив, що страшний дядько злякався його, що він страх як боїться його. Це зміцнило Бімову рішучість: він стрибнув, хапонув ворога, який був ухилився, за м'яке місце і вискочив у розчинені двері. Бім щодуху біг і відчував у роті смак людського м'яса від заду, який він зненавидів усім єством. Ні, Бім не вважав себе нещасним і жалюгідним, навпаки, зараз він був хоробрий, а хоробрість завжди межує з гордістю і почуттям власної гідності — навіть у тхора.

В досвітньому тумані мчав Бім вулицею, хоч і в своєму нашийнику, але вже без номерка «24». Спершу він поспіхом подався не туди, тобто не в місто, а з міста (далі будинків не було). Він повернувся назад і потрапив у той самий лабіринт однакових будинків. Кружляв, кружляв, петляв,