Оксана Іванівна Думанська - Школярка з предмістя

в медколеджі — вона посварилася із батьками, коли дізналася, що доведеться препарувати не лише жаб… Але вони наполягають, бо там працює якийсь материн похресник.

Вічна відмінниця таки піде в універ, бо має рекомендацію з Малої академії наук, а завучів син — в педінститут на історичний. Правильно! Виросте — стане деріком!

Донька бізнесмена, що поставив у класі нові вікна, вчитиметься на банкіра. Ми жартома діставали її, називаючи «Банкіркою».

Якось так вийшло — мої однокласники, всі до єдиного, чітко визначилися із своїм майбутнім. Лиш у мене воно було якесь туманне. Ну, поїду за кордон, ну, звикнуся за два роки до всього чужого. А далі? Ніхто не застрахований від несподіванок… Передумає мамин чоловік мене утримувати або його бізнес накриється. І що тоді? Повертатися на історичну батьківщину?

Мама наполягала, щоб я таки відгуляла випускний. Вона пішла і придбала білу мережану сукню на атласному чохлі. Найсмішніше те, що вона її міряла на себе, щоб перевірити, чи прийдеться мені. Ми ж із нею в одній ваговій категорії…

Увечері ми по черзі кілька разів вдягали сукню і крутилися перед дзеркалом, як дві подруги. Приміряли прикраси — сережки, ланцюжки, браслетки. Мама вжахнулася, що мої нігті на ногах не налаковані, а босоніжки абсолютно відповідають своєму призначенню, бо мають лише дві срібні смужки… Завтра зранку — у перукарню на педикюр, закомандувала мама, яка не терпіла недоглянутих нігтів і непричесаних голів. Вона навіть із потяга чи літака виходила, ніби із салону краси.

Але на випускний я не втрапила, бо нам привезли квитки якраз на те саме число. І коли мої однокласники витанцьовували в ресторані біля Опери, я вже перетнула кордон.

Перше враження від закордонного летовища — як від велетенського мурашника, облаштованого за всіма законами сучасного дизайну. Пасажиропотоки не перетинаються, всі рухаються у своєму напрямку, ніхто нікого не збиває з ніг, як часом показують у фільмах. Мама вела мене за собою — і її хода танцівниці була впевненою і небоязкою. Чоловіки кидали в її бік швидкі погляди, і я це бачила, хоч була заскочена (та й налякана) таким гігантизмом.

Сіли в літака — я відчула переваги капіталізму. І згадала, як ми втискувалися в крісла «повітряного автобусу», коли літали на море. Зашморгані чохли на сидіннях — це ще нічого. А от коліна пасажирів, що сиділи за нами, постійно впиралися в наші попереки, бо дебелі дядьки не поміщалися в такому мінімальному просторі.

Навколо розмовляли переважно англійською, навіть японці. Може, вони насправді американці?

«Розслабся, — попросила тихо мама, — у тебе вигляд украденої дівчинки. Ще мене запідозрять в кіднепінгу!» У неї й тут спрацювала іронія…

Мене й справді украли… У мого тата. У моєї бабусі. У мого сусіда, що відвіз нас на потяг і цілував мене на пероні, не випускаючи з обіймів. Ми так з ним і не з’їздили в Карпати…

Приклеєні посмішки стюардес, їхні досконалі обличчя і вдавана зацікавленість пасажирськими примхами мене не тішили. Я тільки зараз зрозуміла, що, крім мами, навколо будуть одні чужі люди, і серед них не буде схожих ні на подругу, ні на мого колишнього хлопця, ні на вічну відмінницю…

Бузкові хмари зазирали в ілюмінатор… Як бузковий кущ… Під вікном…

Насамкінець…

Моє пристосування до нового способу життя відбувалося дещо болісно. Мамин чоловік відверто не пресував мене і часом виявляв деяку зацікавленість моїми справами, але ми обоє розуміли, що все це для годиться. Два роки перебування у своїй-чужій сім’ї навчили мене стриманості — і це добре. Я тішилася за маму, яка вже не мокне в морі із своєю грекинею, а їздить на різні прийняття в шикарних вечірніх сукнях і влаштовує домашні вечірки для чоловікових друзів. Я теж виходила ненадовго до гостей разом із двома дівчатками, відповідала на кілька запрограмованих запитань і поверталася до своєї кімнати. Данець мав вигляд щасливого чоловіка, і це заслуга моєї мами.

А потім я переїхала в студентське містечко, хоча мене туди ніхто не випихав. Таким було моє рішення. Мама зазирнула мені в очі: мовляв, невже так зле… «Ти не маєш цього робити, — переконував мене мамин чоловік, — хіба тебе щось у нас не влаштовує?» Мене, звичайно, все влаштовувало, але я хотіла самостійності в усьому, як вчила мене моя бабуся. «Заможність часом сприяє лінощам, — писала вона в листі, - тому остерігайся звикати до багатства. У житті — як на довгій ниві…»

На Різдво і на Паску я надсилаю вітальні листівки усім своїм однокласникам, татові, звісно, бабусі, моєму колишньому сусідові (до речі, ще не одруженому з якихось причин) і навіть деріку, отримуючи від них вітання навзаєм.

Я лиш двічі приїздила в гості, і тоді ми з бабусею добами розмовляли, надолужуючи все несказане в листах. Мама вибирається до неї частіш — двічі на рік, бо відчуває свою вину за бабусину самотність. Та бабуся на такі речі має свій погляд: «Хто це такий мудрий сказав, що діти вічно в боргу перед своїми батьками?! Яка дурня! Мені особисто ніхто нічого не заборгував! Я маю те, що дав Бог. І дорікати Йому нема сенсу!»

Звісно, вона сумує за нами, і тому тато приводить до неї своїх дітей щонеділі, особливо, коли забуяє трава на нашій галявинці. Татова дружина приходить теж, і на Свят-вечір вони варять кутю в нас…

Наш невихований пес ледве волочить ноги і більше спить, ніж никає двором, але апетит має добрий. І його законне місце — під бабусиним диваном.

Бузковий кущ всох — на його місці посадили інший, і він вже теж сягає вікна. Життя триває, бо ж воно не що інше, як спосіб існування білкових тіл… А це процес вічний — його не спинити. І хоч я вже зовсім не схожа на колишню школярку з передмістя, в мені часом прокидається оте неслухняне зухвале дівчисько. Тоді мама, буває, вдавано сварить і погрожує: «Ось розповім про це бабусі!»