Жанна Слоневська - Дім з вітражем

матері, пішов гратися на горище. Там крізь шпарину я побачив надзвичайну річ — сонячні промені мерехтіли на якихось невідомих мені предметах, схованих за перегородкою. Мене це не надто здивувало, я вже знав казки про Алі-бабу й Аладіна, тож чом би й мені було не стати героєм якоїсь казки? Я покликав матір, та покликала сусідку, і невдовзі вони добралися до недоступної доти частини горища. Я пам’ятаю їхній захват: там виявилися картини, столове срібло, а також запилюжені рулони дуже гарних тканин. Жінки були настільки захоплені побаченим, що не помітили, як я нишком забрав коробочку з пластинками невідомого призначення, яка стояла збоку. Я підняв догори одну з них — це була пластинка з портретом якоїсь дами в капелюсі. Я підняв наступну — церква. Виявилося, що дивовижні плитки — це негативи: види Львова, портрети людей у чудернацькому вбранні. Це був справжній скарб, тільки мій, схований від очей дорослих.

— Яка неймовірна історія! — зітхнула Аба.

— Через багато років я дізнався, що до війни цей особняк належав польському фотографу, який зник улітку 1941 року.

Він, найімовірніше, був закатований НКВС в одній із міських в’язниць.

— А що з коробочкою?

— Вона досі в мене. І знаєте, коли я чую слово «краса», то думаю про ту жінку в капелюсі з негатива. Мабуть, саме через неї я і почав малювати.

Перш ніж вийти, Микола зайшов до мене, присів на краю мого ліжка, пройшовся по моєму чолу шорсткою долонею художника.

— Я не знав, що твоя бабуся спеціалізується на портретах, — сказав він. Я почула в його голосі поблажливі нотки і відчула спазм у серці, ніби випила забагато кави «Форт». Коли він пішов, на краю мого ліжка присіла Аба.

— Я не знала, що в Миколи настільки потішна вушанка, — сказала вона, а тоді додала таким тоном, ніби розкривала якусь таємницю:

— Після війни такі носили німецькі полонені.

Після цих слів вона свіжо і по-дівчачому розсміялася, і тоді я відчула, що чимось кривджу її. Щоправда, я не розуміла — чим саме.

З кімнати Прабабки знову долинало голосне схлипування, яке потрохи переростало в завивання, а насамкінець — у спів. Вражаючі вокалізи старої сирени; щойно почувши їх, усі моряки затикають вуха, повертають стерно і пливуть далеко-далеко, якомога далі.

Святий Флоріан

Якби мені у ті дні хтось сказав, що те, що я тоді переживала, можна назвати польським словом «пожадання», я би почулася ображеною, а так — тішилася ілюзією, що мені просто жарко, і розстібала плащ, коли ми прогулювалися по розташованому неподалік від Опери базарчику, який називали «вернісаж», і де в кожній кічевій картині, вишитій сорочці чи дерев’яній ложці крився спогад, якого я воліла би не мати навіть ціною втрати решти спогадів, навіть ціною втрати самої себе. Я не хотіла там бути, але дозволяла себе вести, а він робив усе, щоб ми раз за разом проходили повз нещасне творіння Горголевського, щоб крадькома кидали на нього погляди, які залишалися там на довший час, зачепившись за досі збережене пальмове листя Слави чи за місце, з якого кілька років тому прибрали пам’ятник Леніну.

— Що цікавого в інституті?

— Мушу написати реферат про старого українського комуняку, поета Д. Ходжу в бібліотеку, щось потрохи шкрябаю…

— А що таке?

— Ну, знаєш, Д., ми всі вчили в школі його віршики про партію, а тепер він став патріотом і депутатом. Я мушу підготувати на семінар з літератури реферат про нього на п’ятнадцять сторінок. Мені гидко, але пишу.

Микола не відреагував, тож я глянула на нього — і побачила, що він аж зіщулився від гніву: чоло зійшлося над переніссям гармошкою, ніс запав, а очі, брови і губи злучилися в одну вузьку риску, з якої, немов слина, бризкало несхвалення:

— Не можна нікого поспішно судити. Ніщо не буває чорне або біле. Ти читала його ранню лірику? Знаєш, що з ним відбувалося? Що його шантажувало КДБ? Не читала. Не знаєш. Отож.

Налякавшись, що так сильно роздратувала Миколу дурним базіканням, я замовкла — і мовчала до самого моменту прощання, а повернувшись додому, запитувала саму себе: чи я й справді не аж занадто легка та швидка на вироки? Чи мої оцінки не надто поквапливі, може, навіть примітивні? Тож нехай він мене тепер виправляє, нехай вчить, напучує і настановляє. Сьогодні він зробив це надто суворо, та дарма, є речі, з якими не можна панькатися.

Я почала набувати переконаності, що розчарувала його, але вже наступного дня він зателефонував, ніби нічого не сталося, і запропонував зустрітися коло пожежного музею. Проте заняття затяглися, я прибігла на домовлене місце з великим спізненням; його вже не було.

Я втискалась обличчям у червону цегляну стіну пожежного музею і думала, що цього разу на моїй совісті щось значно більше, аніж дурна нерозважлива балаканина. Цього разу йшлося про неповагу. Як я посміла?! Я змусила на себе чекати, я — його! Чоловіка! Видатного! Викладача! Із печалями в голові! До таких звертаються на «ви»! І що мені тепер робити?

Не відриваючи обличчя від цегли, я підняла погляд — і побачила святого Флоріана, який був свідком нашого взаємного чекання. Мені здавалося, що з-під високого римського шолома на мене ось-ось впаде осудження, але Флоріан, як і годиться мученикові за віру, дивився на мене лагідно, а тоді запитав: «А про що, властиво, Миколі йдеться? Чи цього зимового дня температура твого тіла не надто висока? Може, треба, щоб я остудив тебе із брандспойта?». Я потерлася чолом об шорстку поверхню, мене переповнювали вагання. «Ми зустрічаємося з Миколою в ім’я інтелектуального поступу, — відповіла я після деяких роздумів. — Без Миколи я навіть не знала би, що ти прикрашаєш нішу в стіні, навіть не подивилася б угору».

Я роззирнулася навколо, і побачила, що Микола, дожидаючи мене, позалишав усюди свої похмурі самоклеючі погляди, вони висіли на деревах, лежали на бруківці і на рейках; увага, декотрі з них може переїхати трамвай, як редактора