Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

і вже не покидав його. П’ять років тому Владислав спробував залучити Польщу до угоди з тим-таки Отакаром, але шляхта відмовила. Тепер та ж таки шляхта просить за нього.

— Чому ви це мені кажете? — нерозуміюче запитав Василько. — Яке мені діло до ваших справ? До того ж королю сорок років, а мені вже за шістдесят. Чому я маю переживати за те, що буде у вашому краї через десять чи більше років, якщо, можливо, мене вже не буде? Шановне панство! Якщо у нас із вашим королем і є конфлікти, то це не дає вам приводу пропонувати мені угоду проти нього. Мене більше цікавлять прикордонні з вами землі, а не той факт, що один із претендентів на ваш трон не може зачати дитину.

Слова короля не сподобалися полякам. Вони стали переглядатися, почалися перешіптування.

— Крім того, панове, я не розумію, як ви уявляєте мою допомогу, — продовжив король Василько. — Якщо пораду, то я її вже вам дав. Допомогти військком? Яким чином? Тільки пішовши війною. А я на це не погоджуся ніколи. Та й це не наші проблеми.

Сулько Браницький залишився незворушний. Складалося враження, що на інший результат розмови він не розраховував, але спробу зробив. У нього все ж залишилося останнє запитання, і він не хотів його ігнорувати.

— Чи може шановне панство поставити Вашій величності запитання? — поцікавився він.

— Я вас слухаю!

— Чи можемо ми сподіватися, що Ваша величність не пристане на бік Лєшека?

Васильку не сподобалася саме така постановка запитання. За своє життя він навчився ховати свої думки і помисли так далеко, що ніхто не міг здогадатися про його істинні наміри. Правда, Данило до таких не належав, та й, зрештою, у них із братом не було таємниць.

Василько Романович підвівся. Разом із ним, як за командою, підвелись поляки. Володимир залишився сидіти.

— Передайте Володиславу, що мені немає діла до ваших справ, — сказав він.

Сказав — і знову сів. Поляки зрозуміли цей жест як натяк забиратися. Чим вони і скористалися, на прощання уклонившись, правда, не так низько, як на початку. Це не міг не помітити Василько.

— Бачив? — запитав він Володимира.

— Бачив. Не розумію, на що вони сподівалися? На це ж ніхто не піде!

— А раптом? З їхнього боку все було логічно: я вирушаю на з’їзд у Тарнаві — Болеслав громить мої землі; я спрямовую на нього литвинів — він відбивається. Підтримати Володислава — значить, піти проти короля.

— Але...

— Але той же Володислав свого часу підтримав Пржемисла — суперника Романа. Пам’ятаєш Австрію? Можна, звичайно, забути все, але не зараз.

— А зараз?

— А зараз я не шкодую, що прийняв лядських послів.

— Чому?

— Багато нового дізнався. І про Болеслава, і про Лєшека, і про Володислава. Це знадобиться потім. І зрештою, в будь-який час я зможу змінити свою думку і тим самим шантажувати Лєшека, прозваного Чорним, і Болеслава, прозваного Сором’язливим.

— Але той самий Браницький може попросити допомоги у когось іншого, — припустив Володимир.

— У кого? В Іштвана, сина Бели? Чи Пржемисла?

— Хоча б у Пржемисла. Він, думаю, не забув про ту послугу, що зробив йому Володимир.

Василько Романович деякий час мовчав. Тим він дуже нагадував свого брата: той також ніколи не поспішав із відповіддю.

— Йому буде не до жодного зі своїх друзів. Коли він наказав зруйнувати всі баронські замки, зведені без його дозволу, це одразу збільшило число опонентів. Звичайно, вони сидять тихо, але це до певного часу. Ні, Пржемислу буде не до розбірок бездітних правителів Польщі, — зробив висновок король Василько.

— І що далі? — запитав Володимир.

— А далі нам треба навести лад у своєму краї.

— Ти маєш на увазі Лева?

Так, найбільшим головним болем для Василька був племінник Лев. Первородний син Данила (якщо не рахувати Іраклія, який рано помер), тим не менше, не отримав корону короля і, природно, був ображений на всіх. Хоча Лев нічого не зробив, щоб піти проти волі батька. Більше того, Лев безвиїзно жив то у Львові, то у Перемишлі і навіть не приїжджав на спільні зустрічі, що їх вряди-годи скликав він, король Русі Василько Романович. Сюди, у Володимир, доходили чутки про справи у Галицькому князівстві, але ніякої небезпеки вони у собі не таїли. І все ж Василько Романович внутрішньо відчував: тут щось не так! Племінник щось затіває. Але що?

— Так, Лев, — згодився Василько. — Ображений на всіх князь. Що може бути небезпечнішим?

— Але ж Мстислав не побачив у ньому нічого небезпечного! — заперечив Володимир. — Лев запевнив його у своїй вірності виконувати заповіт Данила. І я, знаючи Лева, вірю йому.

— Але я не запросив його сюди, коли тут був Шварно. Боявся його гніву. А він же міг затаїти злобу? Міг. І не треба нам клопоту між цнотливим Болеславом та яловим Лєшеком. Тут зі своїми справами встигнути б розібратися!

Василько Романович ще довго сидів з сином у залі для прийомів і обговорював ситуацію у королівстві. Слуги вже двічі