Олександр Павлович Бердник - Чаша Амріти

оновлення, радощів, нез’ясовного хвилювання. Запалювали весільні свічки вічноюні каштани, щедро даруючи дивний запах світові, людям. У небі, над шпилем Софії, поважно пливли кучеряві хмари, схожі на казкові кораблі. Дзвіниця палахкотіла рожевим блиском, вітаючись з ранковим сонцем, навіть кінь Богдана, здавалося, перебирав ногами, вібрував крутими боками в лагідному сяйві теплого дня.

Михайло взяв портфель під руку, зітхнув. Гарно як, невимовно гарно. Павутина побутових розмов, легких сварок, дріб’язковості танула, відкладалася в бездонну скриню підсвідомості. Подалі, подалі всю ту піну життя. Не помічати її, не думати про неї. Так заведено, так воно є у всіх, з ким він знайомий. Романтичність, тонкощі чуття, делікатність, високе поривання — мабуть, все те існує лише в уяві творців, закоханих, ідеалістів. Так, так, то ідеал людей, то умовна точка, абстрактний ідол, перед яким моляться, але якого серйозно не сприймають…

Сагайдак доїхав автобусом до автовокзалу. Там пересів на тролейбус, який довіз його до Голосіївського парку. Пішки пройшов до обсерваторії, слухаючи ярі приспівки весняного птаства.

Поміж яблунями в саду ходив дядько Яків, улюбленець усіх астрономів. Його всі приязно прозивали філософом-ідеалістом. Чи то жартома, чи всерйоз садівник вперто проповідував Творця Всесвіту і заводив з ученими єхидні суперечки. «А хто створив галактику?» — доскіпувався Яків, розгладжуючи довгу сиву бороду, що спадала йому аж до пояса. «Закони розвитку матерії діють самостійно», — пояснювали чемно астрофізики. «Навіщо ж Бог, Якове?» — «Е, не говоріть, — лукаво посміхався садівник, показуючи червонобоке запашне яблуко. — Ось гляньте на оце яблучко. Воно нібито природа його виростила, але ж облиште яблуню напризволяще — що вийде? Здичавіє, яблучка знічевіють. Треба садівника, он як! Так і Всесвіт. Залиште матерію напризволяще — вона й теє… в хаос перетвориться. Хе-хе, що скажете?» — «Ви не розумієте, дядю Якове, — пояснювали вчені, — що тут діє закон Еволюції, закон поступу, притаманний матерії». — «А хто його дав, той закон, хто встановив? — не вгавав садівник. — А хто сотворив матерію?» — «Матерія несотворима, вона вічна й єдино суща». — «Хе-хе, то у вас матерія вже на подобіє Бога — вічна і єдиносуща», — сміявся дядько Яків. Вчені не витримували диспуту на такому науковому рівні, посміхалися добродушно, махали рукою і йшли до своїх телескопів та спектроскопів. А садівник дивився їм услід, і очі його поблискували лукавим сяйвом, і чувся добродушний сміх, який неодмінно завершувала їдуча поблажлива фраза: «Мало каші їли, хе-хе!»

Ось і зараз дядько Яків привітається й запитає: «Ну як, до Бога ще не добралися?» Він несе в полі крупні ягоди полуниць нового врожаю. Приязно киває пальцем.

— Михайле Кузьмовичу, доброго дня вам…

— Драстуйте, Якове…

— Кажуть, що вам сорок п’ять сьогодні?

— Правду кажуть.

— То я вітаю вас. Та ось полунички візьміте… спробуйте, дуже смачно…

— Та навіщо?

— Та на те ж саме… по щирості. Беріте… Не стісняйтеся… Ну, як воно там, до Бога ще не добралися?

Сагайдак усміхнувся, спробував ягоду. Прохолодна запашна полуниця була ніжна, соковита.

— Дуже смачно, дякую вам. І за вітання, і за ягідки. Я ще не пробував у цьому році. А ще більше люблю суниці. Як поїду до матері, ото вже наїмся…

— Правда ваша, — згодився садівник. — Дух у суниці сильний. В полуниці ми роздули плід, а силу дикої ягоди втратили. Так, так. Так як же воно — куди вже добралися астрономи наші, зоре-гляди? Бога за бороду вхопили?

— Ще не вхопили, Якове, — жартуючи, відповів Михайло. — Та, мабуть, і не вхопимо. Який же то Бог, коли його можна за бороду вхопити?

— Мудро кажете, — закивав головою садівник. — А все-таки його можна побачити.

— Як то? — поцікавився чемно Сагайдак.

— А по ділах. Як же так — ви на небо дивитесь, така велич перед вами, а ви не бачите, не розумієте, що то все великим садівником посіяно. Аякже? Все кимсь зроблено…

— Ну, Якове, — весело одказав Сагайдак, смакуючи полуниці, — ваші переконання легко заперечити. То лише так здається, що в небі краса й порядок. І вибухають зорі, і виникають нові, і розлітаються на шмаття планети, от як, приміром, Фаетон. А на нашій Землі — стільки свинства всякого? А чого не натворено — і блощиць, і хижаків, і гадів, і отруйної нечисті всякої. А серед людей що діється?..

— Садівник поганий, — повчально сказав дядько Яків. — Сад хороший посаджено, а садівник п’яниця…

— Хто ж цей садівник? — поцікавився Сагайдак.

— А люди, — сказав дядько Яків. — Людині доручено ве-е-елике діло. А що — хіба не так? Цілий світ Бог дав людині — твори, веселись, роби порядок, не зобиджай слабших і менших. А ми що? Га?

— Ну, це вже, Якове, казочка про Адама і Єву. Чув, чув. Спасибі. Мені пора до обсерваторії. Побесідуємо якось іншим разом…

— Ну йдіть, ідіть, — затрусив бородою садівник, приязно усміхаючись. — Шукайте, шукайте, Михайле Кузьмичу. Хе-хе-хе… Мало каші їли…

Сагайдак ішов до обсерваторії, дивувався. Як може на одній планеті вживатися поряд так багато різних світоглядів. Вже сягають астрономічні прилади на мільярди світлових років, а ще існують на островах Океанії культи предків, предковічна магія, деякі племена Африки чи Південної Америки вірять в демонів, звертаються до них, творять жертви. Та навіщо так далеко ходити — в цивілізованих країнах, в тій же Англії, є об’єднання відьом і чаклунів, які мають свої газети, книги. Вони служать чорні меси Сатані, вони віддано вірять в існування всякої чортівщини. Химерна штука — людська свідомість. От і цей дядько Яків — він добре обізнаний з досягненнями астрономії, регулярно читає всі науково-популярні журнали й книги, знає навіть про теорію відносності, а все-таки не забуває про біблію і всі наукові здобутки трактує в дусі власного світогляду. Нема нічого консервативнішого від людської свідомості…

Сагайдак зайшов до прохолодної вітальні. Назустріч йому вийшов з фотолабораторії молодший помічник Сашко Помилуйко. Він радісно привітався, показав розгорнуті віялом фотографії.

— Михайле Кузьмичу, — скрикнув Сашко радісно, простягаючи фотографії. Руде волосся їжаком, золотисто-карі очі фали сонячними зайчиками. — Михайле Кузьмичу, нам прислали з Вірменії нові знімки.

— Квазари? — схвильовано