Тарас Завітайло - Діти Праліса

— Веслуйте разом, — вигукнув він, — тоді човен піде прямо!

Мурко виявився на диво дужим малюком і веслував на рівних з упирем.

На лівий борт човна насіло одразу чотири потвори. Мурко зіщулився, але весла не випускав. Спереду його прикривав Жменька, з корми — Никодим, так само захищали Мефодія Андрій і Нікель. Гапка лишалася на носі, а Коник перебіг на корму.

Лісовик і Никодим швидко зняли потвор з борта, але на місце загиблих лізли нові відьми.

Гапці довелося знову вдатися до магії Мурка, і вона жбурляла вогняні кулі одну за одною.

— Дивись не спали човна! — кинув їй Андрій жартома.

— Ти роби своє діло! — відповіла йому жінка і, на мить відволікшись на Андрія, таки трохи зачепила кулею борт.

Вода навколо човна так і кипіла, і не відомо, чи втримали б свої весла Мурко й Мефодій, якби ті не були закріплені.

Коник стояв на самому краєчку корми, пускаючи стрілу за стрілою.

— Надто близько до краю! — крикнув йому Никодим, і цієї ж миті з туману раптом виринула гігантська клешня і вгилила конюшного так, що той, задерши копита, перелетів аж на ніс човна.

А на корму знову навалився анциболот, з його пащі цебеніла кров, він лютував і скаженів від болю.

— От не здохнути б тобі відразу! — крикнув водяник і кинувся на анциболота з сокирою.

Мить — і вона глибоко ввійшла потворі межи очі. Анциболот рвонув назад, і водяник не втримав своєї зброї — вона вислизнула з рук і лишилася в голові тварюки.

— Сокиронька! Моя сокиронька! Ох ти ж холеро ясна! — зарепетував на все горло Никодим. — А щоб тебе твої ж діти з’їли, та ще й вдавилися, жабо лупата!

Проте довго перейматися зі своєї втрати водяник не міг, бо Жменька сам не встигав скидати в річку набридливих відьом, захищаючи Мурка. Тому він хутко витяг з піхов шаблю і повернувся на своє місце.

— Що ж ви лізете, як мухи на кізяк! — ревів водяник, хрестячи відьом шаблею; його неабияк розізлила втрата улюбленої зброї, і він лютував. — Посічу! Порубаю!

Оточені захищалася так завзято, що й не помітили, як човен раптом вилетів з туману, а тому ще якусь мить продовжували розмахувати шаблями навсібіч.

Першим отямився Мефодій.

— Прорвалися! — вигукнув він на радощах.

— Ху-ух… Нарешті… — полегшено зітхнули інші.

Туман лишився позаду, попереду був якийсь берег.

Андрій підійшов до Мурка. Той був весь мокрий і геть знесилений.

— Давай далі я повеслую, ти своє вже відробив сповна… Мефодію, давай до берега, перепочинемо трохи.

Никодим сів на стерно і спрямував човен до піщаної коси, що кроків з десять не доходила до туману.

— А не заблизько? — спитала Гапка. — Вони нас не полишать.

Було чути, як у тумані ревли і лютували потвори.

— Хай їм, — злобливо кинув водяник, — хай слиною вдавляться!

Човен був увесь заляпаний кров’ю потвор, а на дні навіть валялося кілька відрубаних кінцівок. Коник позбирав їх і викинув у воду.

Коли пристали до берега, конюшний підійшов до водяника.

— Никодим-м-ме, дякую! — сказав він і мотнув головою — вклонився. — Якби не ти, то не тупцяти б мені зараз копитами по цьому пісочку!

— А! Пусте! — махнув рукою водяник і всівся на пісок.

Поруч прилаштувався Нікель.

— Шкода сокири, добра була, — зі співчуттям проговорив гном. — Але не сумуй! Придбаєш нову, може, й кращу…

Але хоч що кажи, а водянику надзвичайно шкода було його, як він казав, «доброго друга», і він лише кисло посміхнувся й зиркнув з-під лоба у бік Нікеля. І добре, що глянув, бо раптом погляд його впав на якийсь нечіткий силует, що виринув із туману біля коси.

— А щоб тебе! — водяник схопився, як ошпарений, і кинувся до туману.

— Куди, дурню! — побачивши водяника, вигукнув Андрій і кинувся йому навперейми, але не встиг: Никодим стрілою пронісся повз козака і за мить уже стояв по пояс у воді за крок від зловісної завіси і, обхопивши щось руками, щосили смикав.

— Є! — нарешті крикнув водяник і підняв догори свою сокиру. — А цю падлюку вже дітки обліпили!

Никодим, радий з того, що його «добрий друг» знов при ньому, підійшов до самого туману і висунув язика.

— Бе! Ось…

Та не встиг водяник продовжити свою «промову», бо з туману раптом вилетіли велетенські волохаті лапи хащуна з довжелезними пазурами, слідом за якими на мить з’явилась і його потворна пика. Але Никодим устиг відскочити назад, а хащуна знову затягло