Всеволод Зіновійович Нестайко - Одиниця з обманом

В центрі президії сиділа Марія Василівна. Очевидно, її вже почали проводжати, бо всі аплодували й дивилися на неї, а вона одна не аплодувала. І обличчя в неї було схвильоване і якесь розгублене — таке обличчя в неї бувало, коли в класі зчинявся галас. І здавалося, вона зараз встане й за звичкою скаже: «По-опруо-осимо-о ти-ишу-у!» Але вона не встала і не сказала. А встав Павло Павлович, учитель фізкультури, який теж сидів у президії, тільки з самого краю. І одразу в залі стало тихо, дуже тихо, так що Вовка навіть Дихати перестав, щоб його не почули.

– Дорога Маріє Василівно...

Вовка не впізнав голосу Павла Павловича,— мужпій і владний на уроках, зараз він звучав якось тихо й схвильовано.

– Дорога Маріє Василівно... Ви знаєте, я не вмію виступати і говорити промови. Ви добре це знаєте. Ще коли я був Павликом-Равликом, вашим учнем у цій самій школі, ви часто дорікали мені за це. Ви ж були нашим класним керівником. Але сьогодні я не можу не виступити. Сьогодні з нашого колективу йдете ви, найдорожча для мене людина, мій учитель і тепер мій товариш по роботі... Ех, не вмію я говорити... Але, знаєте, адже я через вас став учителем... Хотів бути таким, як ви... А був же просто спортсменом... І не знаю... може... А втім, що я кажу... Не те я кажу... Маріє Василівно, рідна, дорога ви моя... Спасибі вам за все, що ви зробили для мене, для нас, для всіх, кого ви вчили. А їх сотні, тисячі розкидані по всій землі... Наша школа назавжди зостанеться для вас рідним домом. Ви не залишаєте нашої сім'ї, а просто, просто...

Павло Павлович раптом почервонів, закліпав очима, потім вийшов з-за столу, підійшов до Марії Василівни, схилився й поцілував їй руку. І якусь хвилину так стояв, схилившись і притиснувшись до її руки. А Марія Василівна в цей час другою рукою гладила його по голові і щось шепотіла йому на вухо. І очі в неї були вологі й часто-часто кліпали.

В залі панувала мертва тиша. Вовка весь зіщулився і завмер за дверима. Йому здавалось — усі в залі знають, що він стоїть тут, і знають, як він не любив Марії Василівни, і знають навіть, яку «благородну» помсту придумав для неї. І такою жалюгідною і нікчемною здалася Вовці ота його «благородна» помста, побудована на нечесності і брехні!..

Йому хотілося втекти, сховатися, але він не міг зрушити з місця.

Знову почулися оплески, а потім на сцену вийшла якась не знайома Вовці учениця дев'ятого класу. Вона говорила дзвінким урочистим голосом, яким звичайно декламують вірші на шкільних вечорах самодіяльності. Від хвилювання Вовка погано розумів, що вона говорить: щось про Міжнародний жіночий день, про вчителів-жінок взагалі і про Марію Василівну зокрема... Але одна фраза вкарбувалася йому в пам'ять: «Ваші одиниці «з обманом» учили нас чесності і правдивості». Це була якась смішна фраза, проте вона дійшла до Вовки. Одиниця «з обманом»!

Це ж була остання його оцінка в Марії Василівни. Більше того — це взагалі була остання одиниця «з обманом», яку поставила Марія Василівна: після Вовки більше ніхто не одержував такої оцінки. І Вовка так і не виправив її. Вона залишилась йому назавжди.

Будуть у Вовки і п'ятірки, і четвірки, і трійки, але ніколи йому вже не виправити оцієї одиниці «з обманом». Бо оцінки йому ставитимуть інші вчителі. А Марія Василівна вже ніколи не поставить йому ні «двійки — майже трійки», ні четвірки з двома мінусами, ні п'ятірки з плюсом — ніколи нічого. І Вовка раптом уперше зрозумів усю безнадійність і непоправність цього короткого слова — ніколи. Його охопив розпач.

«Але ж і те, що я зараз стою під дверима і потай, як злодій, підслуховую — це теж обман, це нечесно. Невже все життя я брехатиму і робитиму підло, нечесно? Невже на все життя в мене — одиниця «з обманом»?

Може, тому, що Вовка був захоплений своїми переживаннями,— а саме в цей час знову залунали оплески — він не почув кроків. І лише коли хтось штовхнув його, рвучко обернувся. Позад нього стояло четверо семикласників: три дівчинки і один хлопець — Костя Лось, якого Вовка добре знав, бо той теж був завзятим спортсменом — чемпіоном школи з гімнастики. Семикласники тримали в руках два кошики з квітами.

– Чого стоїш на порозі? — просичала до Вовки струнка білява дівчинка, що була в парі з Костею.

– Та це Вовка Онищенко. З четвертого «Б». Стрибун

у воду, — скоромовкою прошепотів Костя.— Марія Василівна у них викладала. Мабуть, прийшов вітати від класу, запізнився і боїться, дурний, заходити... Ну, ходімо, старик!.. Тільки швидше, бо знову хтось виступатиме, тоді буде незручно.

І Костя ловко підштовхнув Вовку коліном, і той опинився в залі. Все це сталося так несподівано й блискавично, що Вовка не зміг сказати ні слова.

Оплески, які почали вже були вщухати, загриміли з новою силою. Зал підвівся і, стоячи, аплодував семикласникам, які несли на сцену кошики з квітами. Прохід між рядами стільців був вузький, Вовці нікуди було подітися, і він, блідий, переляканий на смерть, мимохіть крокував перед семикласниками, почуваючи себе наче в якомусь фантастичному сні.

І от Вовка — на сцені. Семикласники ставлять квіти на стіл президії і хутко повертаються назад у зал. А Вовка, раптом утративши над собою владу, застигає на місці в якомусь розпачливому заціпенінні.

Директор школи Йосип Гаврилович якийсь час запитально дивиться на нього, потім усміхається і несподівано каже:

– Слово має учень четвертого «Б» класу Онищенко Володимир.

У Вовки потемніло в очах. Невимовний жах охоплює Вовку. Як це сталося? Для чого він тут? Що робити?..

Усе тіло Вовчине — ніби чуже. Особливо руки. Він не знає, куди їх подіти. Вони заважають йому. Він то закладає їх за спину, то засовує у кишені, то стискає так, що тріщать суглоби...

Усі чекають.

Вовка мовчить.

– Говори, Онищенко, не соромся,— лагідно запрошує директор.

– Ну — «Дорога Маріє Василівно...» — пошепки підказує Павло Павлович, що сидить зовсім близько.

– Дорога Маріє Василівно,— машинально повторює Вовка, лякається власного голосу й замовкає.

Та вже пізно. Тепер треба щось говорити. І слова вириваються самі собою — гарячкові, безладні, нестримні...

– Я... в мене... Я нічого не хотів... Я просто... У мене... одиниця «з обманом»... остання... більше ні в кого... І я не виправив... Не встиг просто...