Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

нашого ворога зросте стократ. Я, король, і ви, маги дороги, — ми вчотирьох стоїмо між нашими людьми й лютою смертю. Ми, четверо, відділяємо майбутнє Королівства від хаосу без майбутнього. Тобі зрозуміло, Ліно?

Я підстрибнула в кріслі. Чому саме я? Я що, тупа? Як мені може бути незрозуміло?

Лане, який усе ще роздивлявся набалдашник посоха, кивнув, ніби нічого й не сталося.

Наче йшлося про чищення зубів чи, скажімо, сосиски. Гарольд, котрий із червоного став блідим, сердито звів брови.

Оберон підвівся. Пройшовся по шатру, відкинув кришку довгої скрині, витягнув звідти щось, загорнуте в чорну тканину. Розгорнув — це був посох із відполірованого дерева, темний, з червонуватим відливом.

— Візьми, будь ласка, Гарольде, замість того, що я зламав учора в Ліниних руках…

Гарольд підхопився, став перед королем на одне коліно, прийняв посох зі схиленою головою, встав, озирнувся, ніби не знаючи, куди подіти себе й громіздку річ у руках. Сів на своє місце, притискаючи посох до грудей.

Король неквапливо перебирав речі в скрині. Я зрозуміла, що якщо і мені зараз не дадуть посох — байдуже який, нехай старий, нехай непривабливий — я помру від образи, не встаючи з цього крісла.

— Ліно…

Я підскочила. Оберон дивився на мене через плече, ніби роздумуючи. Ніби прикидаючи, чи гідна я, із моїм-то зростом, носити бойову зброю мага дороги.

— Нумо встань.

Я підвелася, прагнучи виглядати вищою. Оце так приниження — мій зріст, от і нові вчителі завжди дивляться з недовірою, наче я приперлася сюди з молодшого класу без будь-яких на те підстав…

Оберон уважно зміряв мене поглядом. А потім витягнув зі скрині щось довге, загорнуте в шкіру.

Воно було завбільшки майже таке, як я!

— Ліно, — сказав Оберон спокійно й буденно. — Подякуй своєму вчителеві — за кілька днів ти засвоїла більше, ніж видавалося можливим. Тому я вважаю, що ти гідна носити посох. Візьми.

І розгорнув шкіру.

Ой леле!

Я забула, що треба опуститися на одне коліно. Я взагалі про все забула. У руках Оберона був його власний посох! Білий, тонкий і довгий, із двоколірним набалдашником — наполовину смарагдовим, наполовину рубіновим!

— Хіба мені можна таке?!

Гарольд боляче ткнув мене в спину кісточками пальців. Оберон спокійно чекав. Я швидко встала на одне коліно, простягнула перед собою тремтячі долоні, і Оберон поклав у них посох — несподівано легкий. Тільки набалдашник тягнув до землі.

Я сіла навпочіпки, та так і залишилася сидіти. Гарольд обурено зашипів за моєю спиною, проте Оберон сказав йому просто:

— Дай їй спокій.

І мені справді дали спокій — хвилин на десять, а може, п’ятнадцять. Щось бурмотів нудним голосом Ланс. Голосно й швидко говорив Гарольд. Потім Оберон сказав: «Дійте», — і вони обидва вийшли. Я насилу підвелася, все ще тримаючи посох перед собою. Мені теж слід було піти — тепер належало довести, що я гідна цієї чудової, незбагненної, чарівної штуки…

— Ліно, сядь на хвильку.

Я швидко сіла на своє місце. Злякалася, що король мене за щось лаятиме. Миттю перебрала все в голові — не дотримуюсь етикету. Не кажу «ваша величність». Базікаю дурниці, та й у навчанні, якщо чесно, не досягла значних успіхів, як вважає король. «Засвоїла більше, ніж видавалося можливим…» Виходить, я його обманюю?

Посох лежав у мене на колінах. Я вчепилася в нього двома руками.

— Ваша величносте, я…

І затнулася. Знову по-дурному вийшло: за етикетом мені треба сидіти і слухати, що скаже король, а не лізти зі своїми розмовами. Від сорому я втягнула голову в плечі, як досі Гарольд.

Оберон усівся навпроти.

— Ліно, по-перше, я знаю, що ти ще не найкращий на світі маг. Якщо я зараз попрошу тебе повторити твої вчорашні дії — ти не повториш. Та головне не в цьому. Учора в провулку ти билася з людьми, які були набагато сильніші за тебе. Ти знала, що програєш, однак билася до переможного кінця. А це якість справжнього мага дороги, і тепер я остаточно упевнився, що не помилився в тобі.

Вуха мої як спалахнуть червоним вогнем — р-раз!

Сльози як бризнуть з очей! І на посох — кап-кап-кап…

А Оберон поважно продовжував:

— Зрозуміло, головні труднощі у нас попереду, і особливо радіти поки що нічому. Завтра вранці вирушимо з міста, заночуємо на межі відомих земель і післязавтра зі світанком перетнемо її. Я просив Гарольда відпрацювати з тобою кілька прийомів… Тобі хочеться про щось запитати?

Я на той час трохи заспокоїлася, це ж непристойно — зарюмсаний маг дороги.

— Ваша величносте, а хто наш ворог? Хто була та жінка, про яку розповідав Лане? І ці, із синіми обличчями? Вони вампіри?

— Ні, вони не вампіри. Вони живуть у підводному селищі неподалік звідси — знаєш, під водою наповнені повітрям куполи, ці люди там живуть і промишляють у морі. Від свіжого повітря вони п’яніють, їх легко підкупити, вмовити на що завгодно… Не всіх, звичайно, хоча розбійників серед них надзвичайно багато. Вони такі ж люди «товстого» світу, як будь-який селянин чи купець. Якби ти глянула на них отак, — він підніс долоню до очей, глянув на мене крізь щілину між пальцями, — ти б їх не побачила…

— А жінка?

— З жінкою гірше. Власне, та жінка — один із образів нашого ворога… Вона належить до «тонкого» світу. Вона певною мірою його королева.

— Королева?! А ви?

— У мене є Королівство. А в неї — тільки туман над прірвою та драглиста речовина неосвоєного світу… Вона там живе. Завжди. Ми готуємося вступити в її володіння.

У мене мурашки побігли по спині — від потилиці до п’ят.

— А… чого вона від нас хоче?

— Нічого особливого. Вона хоче, щоб нас не було.

— Чому? Що ми їй зробили?

— Ми зв’язуємо «тонкий» і «товстий» світи. А вона розділяє їх — назавжди. Якщо нас не буде — їй буде вільніше.

— Як це?

— Жодне нове Королівство не буде засновано. Жодної нової пісні не буде складено. Жоден закоханий не подумає: «Її очі — як зорі». Він подумає просто: «У неї багатий татусь, оженюся я й матиму сите життя».

— Не може бути, — пробурмотіла я.

— Може. І буде. Якщо ми не зробимо те, що мусимо. У тебе є ще запитання?

Я мить подумала: може, досить зловживати королівським часом і піти, поки Оберон добрий? А з іншого боку, коли ще вдасться з ним отак спокійно поговорити…

— Ваша величносте… А чому у принца шість наречених? У нього що, буде гарем?

— Ні, що ти! Вважається, що потрібно шість наречених, щоб обрати одну.

— Ну, це якось… принизливо, — я зніяковіла. — Виходить, вони перед ним, як на ярмарку… Як на прилавку, а