Галина Костянтинівна Вдовіченко - Бора

сукнях з рукавами-ліхтариками та з білими мереживними парасольками від сонця… Часом біля дорослих траплявся хлопчик, смішний, схожий на горобчика. Бути Володькою він не міг, це була дитина з іншої, давнішої епохи. Але Борі що далі, то більше видавалося, що це він. На одному знімку хлопчик-горобчик стояв насуплений, із прутиком у руці посеред алеї парку — краєчок університетського фронтону за його спиною переконливо свідчив, що це парк Костюшка, віддавна вже парк Франка, але львів’яни вперто називають його по-старому.

З-під цього фото визирав кутик складеного паперу. Аркуш зошита у синю клітинку.

Бора витягнула його і розгорнула:

«Для чого я живу?

Що залишиться після мене?»

Охайний, заокруглений почерк відмінника. Початок самостійної роботи, епіграф до твору на вільну тему. А самого твору немає. На звороті — ані слова. І хто писав — невідомо.

6

Спочатку під раковиною у ванній Бора побачила павутину, а тоді й довгоногого павука — він совав тонкими лапками, і ці рухи нагадували характерну Лідчину жестикуляцію. Розповідаючи щось захоплено, Лідія так само м’яко мацає повітря перед собою вузькими пальцями.

І саме цього павука, якому за випадковою асоціацією дароване було життя, побачила Ганна Петрівна, яка прийшла прибирати у домі.

«Що робиться!» — вихопилося у неї.

Павук на тлі досконалої графіки власного плетива став останньою краплею у переповненій чаші вражень сьогоднішнього дня. Хоча що таке павук? Незначущий додаток до усього побаченого.

Ганна Петрівна намагалась не показувати, що приголомшена змінами, які відбулись у домі за кілька днів. Але їй це не надто вдавалося. Хоча яке їй діло! Хай роблять, що хочуть. Але з іншого боку: як тут не дивуватися? У саду — гудіння бензопилки, тирса у траві та розкидані ковбики. На ґанку — велосипед. За відром на сміття — коробки від піци. У домі, окрім господині (визирнула з кухні: проходьте, Ганно Петрівно, проходьте!), вештаються якісь люди. Руда дівчинка так стрімко вилетіла на поріг, застібаючи куртку на ходу, що мало не збила Ганну Петрівну з ніг. Через вітальню продефілював, гречно привітавшись, дідуган. Когось він їй нагадав, чи вона його раніше десь вже бачила. Одягаючи куртку, гукнув у бік кухні: «Христю! Окрім чаю та яєць, нічого не треба?.. — жодної відповіді, лише шум води. — Гаразд, я на свій розсуд. Узяв кравчучку!» — і потягнув за собою сумку на коліщатах. «Кравчука він нагадує, ось кого», — зрозуміла Ганна Петрівна.

Знаряддя для прибирання — робочі шмати, щітки, гумові рукавички — хтось порозкидав по усій коморі. Хто саме, стало зрозуміло, коли Ганна Петрівна побачила у пластмасовому пуделку сіреньке кошеня. Що робиться! Минулого разу довелося визволяти з пастки самотню, до смерті перелякану бранку — новопризначену власницю дому, а нині — ти ба! — повна хата людей. Ще й кіт. І усе довкола не так. Усе не на своїх місцях. Кожен почуває себе як вдома, навіть кіт похазяйнував, порозкидавши усе робоче причандалля по підлозі, а сам скрутився та й спить, втиснувшись між пластиковими решітками поваленого набік кошика.

«Мені усе одно. Мені усе одно. Мені усе одно», — повторювала Ганна Петрівна, шукаючи другу гумову рукавичку. Знайшла — і мовчки взялася до роботи, намагаючись не звертати уваги на те, що великий палець стирчить через дірку.

Борі зробилося ніяково, коли вона побачила нагорі, на краєчку софи, свою охайно складену піжаму. Таку промовисту крапку поставила Ганна Петрівна у її кімнаті, коли вишурувала підлогу, витерла пилюку з меблів і навіть повісила на гачок Борині навушники. Бора вчасно згадала про прихід Ганни Петрівни, і усі в авральному порядку встигли поприбирати свої речі. У домі було чисто. Але Ганна Петрівна завзято заходилася наводити лад, і тільки після її втручання усе довкола засяяло іншою, правдивою чистотою. Особливо впадала у вічі білина ванни та складені на полиці рівним стосиком чисті рушники. Під фінал активних дій у домі не залишилося нікого — усі забрались хто куди, знайшовши собі кожен поважну причину. Сидячи за ноутбуком, Бора намагалася не прислухатись до звуків знизу. Коли усе стихло, спустилася на кухню, аби запропонувати Ганні Петрівні чаю. Вона не відмовилась, сама й поставила чайник на газ та сіла у крісло зі спинкою-арфою. Бора виставила на стіл горнятка та вазочку із цукерками і запитала:

— А ви Володю добре знали?

Обличчя Ганни Петрівни зберігало непроникний вираз. Вона була зосереджена на своєму: набрала повну ложку чорносмородинового варення, обережно перенесла її до порожнього горнятка і сказала:

— Добре.

Бора посунула вазочку з печивом ближче до неї.

— У нього що, дітей не було?

— Ні.

— А братів-сестер?

— Ні.

— А…

— Послухайте! Дайте спокійно чаю попити, — несподівано рішуче зупинила її Ганна Петрівна.

Бора не образилась. Мовчки дочекались, поки чайник закипить. Почала було шукати іншу тему для розмови і облишила, Ганну Петрівну ця тиша, схоже, не напружувала. Чай пили мовчки. Ганна Петрівна випросталась, помила своє та Борине горнятка і сказала:

— Рідина для миття ванни закінчилась…

— Я куплю, — озвалася Бора.

— Купіть, — погодилась Ганна Петрівна. — Або мені гроші дайте, я чеки принесу.

Бора хитнула головою: добре.

— І гумові рукавички подерлись. Теж купити треба.

Бора дивиться у вікно, як по-хазяйськи Ганна Петрівна зачиняє за собою хвіртку. Хто вона взагалі така? І чому навіть не намагається зробити вигляд, що симпатизує тій, для якої довела до блиску ванну та склала піжаму досконалим конвертом, немов на вітрину в крамниці.

Яскраво зблиснуло, тонким білим лезом розпанахавши небо, — гігантська чаша, перевернута над дахом, з гуркотом розбилась на шматки. Голови втягнулися у плечі, немов справді очікували на уламки, що мали посипатись згори. Лампи у люстрі згасли — вітальня занурилась у густу чорнильну темряву. Зашурхотіло: Бора заходилася шукати свічки. Щось впало на підлогу, покотилося з глухим звуком.

— Сідай, — наказала Лідія, чиркнула сірником біля каміна, і звідти до столу попливло мерехтливим колом полум’я свічки, химерно змінивши риси обличчя Лідії. — Бачу в цій ситуації кілька позитивних моментів. Можемо розпалити камін, дрова маємо, з сірниками не гніваємось…

— Зараз влаштуємо чудове чаювання, — каже Бора. — З пересіданнями.

— Якими пересіданнями? — не зрозумів Гордій.

— «Аліса», шалене чаювання…

Кудлата тінь Гордія ковзнула по стіні. Він не розчув чи не зрозумів, про що йдеться.

— День до вечора пролетів як одна година, — сказала Лідія, роздаючи пледи. — Що то з часом робиться? У дитинстві усе було інакше, а зараз не встиг отямитись — вечір. Радій, Божено, життю, поки не подорослішала.

— У мене теж час біжить. Я що, не людина? Тут річ у чомусь іншому.

— Звичайно, в