Віктор Володимирович Єрофєєв - Енциклопедія російської душі

Бродяга — це уява. Це — кмітливість. Бродяга — брудний. Ми — не цигани. Там — устрій. Але косуємо на них — романтично — із приязню. Звідси вічна ворожість до міщанства. До фікуса. Чорний переділ — народна пам’ять. Росія завжди вибухонебезпечна. Тому що власність — крадена. Отже: любов до блатного. Бог не освятив працю в Росії.

Як усі кинулися до Горького! Російський бестселер! Це — наше. Та ще й — на славу! Виправдання бродяжництва. І, як один, розвернулися: а чому це безбуттєвість? Може, це і є буттєвість?

Але як же у нас усе підгнило! Народної підстилки під життя немає. Було — згнило. І ми — безбуттєва країна. Стрижня немає. І поки не впишемося в буття — нічого не буде. Але як же вписатися, якщо ми не знаємо, що в нас його немає? Тому такі сильні консервативні ідеї. Лібералізм — вся рідота потече. І точно — тече. І так буде завжди. І так було завжди. Нічому ніколи не навчимося. А як же буття? Якщо тисячу років — без нього. Отже — будемо неприкаяними. Оце наша прозорість. А всі хором: не зрозуміти, не розібратися. Та зрозуміло все. От тільки страшно. По-перше, образливо. Як же так: усі з буттям, а ми — без. По-друге, несправедливо. І тому викорінювання нації Сталіним було справедливим: усіх бродяг у ГУЛАГ.

— Я, — зізнався мені Сірий, — відрізаний. Відрізаний ґудзик. Ось такий як є, такого мене й бери.

Мені стало не по собі. То виходить — тікати звідси. Світ за очі. Геть! Бо сюди все одно йде черговий Сталін, усім скрутить голови, інакше розвалимося. Але чому мені не хочеться звідси втікати, коли все так прозоро? Так, усе, як на вулкані. Так, народ каламутний. Але тут весело! Тут гульня. Але гульня — це ж погано. Виходить, я теж бродяга. Виходить, це моя земля. А раптом проскочимо? Ніколи не проскакували, а тут проскочимо. Але ми не проскочимо. Надія в Росії помирає першою.

ДЗЕРКАЛО

Сірий підійшов до дзеркала й довго стояв, недовірливо почухуючи щетину. Показав дзеркалу обкладеного язика, покрутив пальцем біля скроні.

— Нічого не показує, — сказав він, обернувшись до мене.

— Що не показує?

— Мене не показує. Не відбиваюся.

— Не може бути, — не повірив я.

Я підійшов. Сірого було видно у дзеркалі.

— Ну, ще що придумав. От ти!

— Де? — він поторкав себе за ніс. — Ні, не показує. Що робити, якщо нічого не поробиш?

Якщо із цією країною нічого вдіяти не можна, то, може, вибудувати тут, на горі, обсерваторію, щоб вивчати природу людини? Чи це тільки відхилення? Перверзія по-російському? А ми видаємо все це за правду.

Іноземці збіжаться — дивіться, як вони про себе.

Зачиняйте ворота.

Це я вже проходив.

ОБРАЗА

Не треба кривдити росіян.

ІСКРА

Звідки ця іскра? Суміш гівна й озону. Це теж ні з чим не порівняти.

ЗАДОВОЛЕННЯ

Бачиться, відкривається щось за життям, невелике, дорого оплачуване муками задоволення.

СВЄТ0ЧКА Й ТУСОВКА

От кажуть: пупок. Відраза до тіла. Сірий з’явився до мене у формі принтера «Паккард енд Х’юлет». Міський божевільний. Звідки в мене таке марнославство? Від мами? Від тата? Голий пупок. Росіянин не має ніяких прав. Він без них легко обійдеться. Я прийшов. Вони накинулися. Я стояв — губи облизував.

Пам’ятаєш?

Пам’ятаю.

Ти стала противною. І, єврейка, роздобріла. No questions. Але є в Росії деякі люди, які цією іскрою світяться. Вони світяться незалежно від того, що відбувається із зовнішньою, мерзенною Росією.

СУМНІВ

Я сумніватимуся до переможного кінця.

У тобі.

У собі.

У квартирі.

У твоєму собаці.

У дочці твоїй.

У твоїй чесності.

У твоїх подружках.

У твоїй охайності.

У твоїх запахах.

У твоєму смаку.

Я хочу в Америку.

КРАСА

Хлопчиком Сірий рано помітив, що світ красивий. Та він і сам був гарний. Кучерявий, тільки очиці колючі. Негарні такі очиці.

ПОЛЬЩА

Я про Польщу все, що думав, уже сказав. А потім передумав. Ми з нареченою зайшли в чужий під’їзд. Вона сіла навпочіпки між другим і третім поверхом, пойорзала й почала голосно срати, болісно витріщивши на стіну свої короткозорі очі. Я стояв на шухері.

— Алло, гараж! — наречена ніколи не називала мене по імені. — Є чим підтертися?

— Немає.

Вона підтерлася вказівним пальцем і вивела калом на стіні:

— Миру — мир.

ВЕЛИКІ ЛЕМЕНТИ ГРЕГОРІ

— Народ — пиздюк! — розкричався, розхвилювався Грегорі Пек, по-дружньому схопивши мене за руку. — Країна з рухливою, віртуальною історією. Країна, де від зміни місцями доданків сума змінюється, якщо не зникає зовсім!

ПРО СНИ

Росія моїх снів — паркан. Паркан. Паркан. Цвинтарний паркан. Огорожі. Звістка про те, що Сірий вийшов з народу, має технологічну ясність. У той час, коли сон без зусиль проектується на монітор або екран телевізора, дивно навіть подумати, що Сірий не висвітиться.

Але чи вийшов він із народу, як із лісу або як із себе? Дивлюся: Сірий став професором Лихачовим. Стоїть зі свічкою. Ну, добре.

— Я готовий втілитися в усе, — сказав Сірий. — Мене хвилює поняття «все».

ЗНАННЯ

Я виступив з позиції точного знання, що є чефір і що — Росія.

Сірий сидів, вудив рибу.

Я розповів йому, що Росія — азіатська срака. Я вдавав, що знаю більше за нього. Я з дитинства знаю, що Росія — азіатська срака.

— Цікаво, — мовив Сірий.

Мені довелося витратити багато часу, щоб знову його знайти.

ВАЖКЕ ДИТИНСТВО

У кожного росіянина важке дитинство. Російське дитинство повинне бути важким. Інакше хіба це дитинство?

У Сірого було важке дитинство. Батьки Сірого часто із грюкотом падали на підлогу. Сірий, забившись у куток, дивився, як батьки падали. Його били. Рвали вуха, замикали у вбиральні, мазали морду калом, душили до посиніння, боляче смикали за піську. їли все, що доведеться. У школі було багато хуліганів. У дворі теж. Діти вигадували бридкі ігри. У жінок відбирали ручні годинники, псували ліфти, нищили поштові скриньки, дівчаток ґвалтували в підворіттях, маминих синочків мордували. Запалювали сміття. Горіли багаття.

Одного разу Сірий побив батька, як усякий росіянин. Добре, що не вбив. Але не міг згадати, за що побив. Втім, із цього приводу не мучився. Певний час Сірий був грозою двору. Вранці батько Сірого пішов на завод. Він був робітником. Від батька тхнуло каніфоллю.

Ночами Сірий спав без задніх ніг.

СОБОРНІСТЬ

— Що таке соборність? — запитав я у Сірого.

Сірий висякався в пісок.

— Боженьку треба міняти, — сказав він. — Христу пора на пенсію.

— Я боюся, — зізнався я.

— Боїшся, а нишком теж так