Марина та Сергій Дяченко - Брамник

вже докладати зусиль до цього. Інші наймити з застиглими, блідими обличчями збилися купкою.

— Тату-у! — закричав раптом хлопчисько, хазяйський син голосом підстреленого звіряти. — Тату, пробач! Відпусти Варта! Не треба!

Він упав перед батьком навколішки, з його руки випали дві мідні монетки й закотилися в траву.

Стало тихо — не свистів батіг і вже не стогнав Варт, тільки ревно плакав хлопчина:

— Він не брав… Це я… Пробач…

Хазяїн тупо дивився на нього й безгучно жував губами.

Потім усі, крім юнака, який непорушно лежав на траві, подивилися на скорченого під стіною, стиснутого в грудку Ільмарранена.

…Руала били всі.

Спершу його несамовито хльоскали батогом, потім куховарка в сльозах лупила по спині ціпком:

— На! Маєш! Ясновидець нікчемний, підлий змій!

Потім хазяїн тицяв його в живіт чобітьми:

— Ось тобі, приблудо! Отримуй своє, пес!

Потім наймити всі разом накинулися і били, толочили, тягали за волосся, плювали в обличчя, поки Руал не знепритомнів.

Напівживого, його викинули в рівчак, повний крижаної води, яка й привела до тями. Він чув голоси:

— Не здох часом?

— Та начебто здох… Ясновидець…

— А ти притопи його про всяк випадок…

— Охота бруднити руки…

Голоси віддалилися. Руал ворухнув рукою — і намацав за пазухою дивом уцілілий серед залишків одягу згорток.

Марран лежав у рівчаку на узбіччі широкого шляху, перед очима в нього звивався в мокрій глині причавлений каменем дощовий хробак — смикалося захльостувалось петлями слизьке кільчасте тіло, крізь рожеву шкіру проглядали темно-фіолетові нутрощі.

Захлинаючись у каламутній калюжі, Руал відчував себе таким само нікчемним, мерзенним розчавленим хробаком, що корчиться в очікуванні своєї жалюгідної смерті.

* * *

— Ось що, дорогенький, — сказав Ларт наступного по відвідинах ратуші дня. — Я ще раз переконався, що в серйозних справах твоя допомога така ж ефективна, як виловлювання бліх щипцями для каміна. Тому сьогодні тобі доручається стерегти наші кімнати.

Я не мав чого заперечити — просто з сумом спостерігав, як він збирається, засовує в гаманець пригорщу золотих монет і вирушає на пошуки міфічних слідів міфічної Третьої Сили в місті Каратові. Зачиняючи за собою двері, Ларт кинув через плече:

— І не здумай переступати порогу, навіть якщо готель раптом спалахне!

Його кроки стихли на сходах. Я відчув себе в’язнем кам’яного мішка, ніби на глум оточеного розкішшю та комфортом.

Годинник на вежі навпроти пробив одинадцяту ранку. Я потинявся по кімнатах, потім сів на підвіконні і заходився роздивлятися перехожих. Усі вони видавалися мені зараз чужими і нікчемними людьми, дурними й чванливими; серед жінок не відзначив жодної, котра здавалася привабливішою за облізлого тхора. Гірко зітхаючи, я згадував рідні місця, корчмаря, що наливав мені в борг, і любоньку Данну, для якої я був учнем чарівника. По склу повзла муха — я жорстоко з нею розправився.

У цю мить сердечного смутку мені почувся стукіт у двері. Неприємно вражений, я завмер. Стукіт повторився, вже виразно, хоча й неголосно.

Я налякався, тому що вдавати чарівника за дорученням і в присутності Легіара — це одне, й зовсім інше — зображати магічну велич наодинці, ризикуючи власною шкурою. Я легкодухо вирішив зачаїтися.

Стукіт, однак, повторився. Я весь підібгався й рушив до дверей, на ходу намагаючись виробити бодай трохи переконливішу для мага лінію поведінки.

— Чого вам треба? — гримнув я, відчиняючи двері.

За два кроки від мене злякано кліпало волошковими очима чарівне створіння в чіпці та фартушку покоївки. Я охнув.

— Пане чарівник… — тонким тремтячим голоском проспівала ця пташка. — Перепрошую… Прибирання… Вибачте… — й вона присіла до землі в незграбному реверансі.

Не вірячи своєму щастю, я відступив усередину кімнати. Пташка трохи збадьорилася, втягла в номер цебро з водою та щітку з довгою ручкою.

Їй, можливо, виповнилося шістнадцять. На зріст була мені по плече, адже і я не велетень. З-під накрохмаленого чіпця вибивалися рудуваті кучерики, а на рожевому писочку з круглими щічками прочитувалася кумедна рішучість виконати важку й небезпечну місію — прибирання кімнат чарівника.

Доля зглянулась-таки на мене й вирішила винагородити за провал на вечері в мера.

Пташка взялася до роботи — витягла з цебра волохату ганчірку, з якої капала вода, спритно накрутила її на щітку та запхала під крісло, на яке я негайно видерся з ногами. Намагаючись не дивитися на мене, волошкові оченята серйозно потупилися.

— Як тебе звуть? — запитав я недбало.

— Мірена… — скромно відповіло волошковооке створіння.

Я відчував дедалі більшу наснагу. Пташка ялозила ганчіркою по підлозі, рукави її сукенки задерлися до ліктів, оголюючи тоненькі білі руки, а чепець з’їхав на чоло, відкриваючи ззаду, на шиї, чарівний руденький кучерик.

Працювала вона абияк — я, бувало, мив підлогу куди швидше та чистіше. Не без зусиль я пригнітив у собі порив дати їй урок вологого прибирання. Ось вона випросталася, зворотним боком долоні забираючи від очей неслухняні пасемця — і зустрілася поглядом зі мною. Рожеві щоки її тепер зовсім почервоніли.

— Чи не буде люб’язний пан чарівник… — пролепетіла вона, — покликати пана свого слугу, щоб карниз…

Вона затнулася.

— Що, люба? — перепитав я прихильно.

— Карниз… Протерти… — прошепотіла вона, — високо, я не дістану…

Я нарешті зрозумів — вона збиралася зітерти пилюку з карнизу над вікном, до якого їй було, як до неба.

— А мого ледаря досі нема, — проказав я засмучено, — я, бач, послав його сьогодні з важливим дорученням. Що ж робити?

Вона покусала губки, потім рішуче струснула головою і полізла на підвіконня.

Якби її рука була хоч наполовину довша, бідолашна, можливо, й дотяглась би до карнизу, коли б стала навшпиньки. Я спостерігав за її впертими акробатичними вправами, поки не витримав — підійшов ззаду, взяв за стан і підняв вище.

Важила вона, як однорічне кошеня. Під корсетом відчувалися теплі реберця. Дівчина смикнулася від несподіванки, але незабаром затихла, повисіла хвилину без руху й нарешті струснула мені на голову пучку дрібної білої пилюки.

Я обережно поставив її на підвіконня. Не дивлячись, вона зіскочила на підлогу й кинулася до свого цебра, ніби сподіваючись від нього допомоги й захисту.

— От і впоралися, — сказав я лагідно.

Волошкові очиці були широко розплющені, кволі груденята під фартушком ходором ходили.

— Чарівники дивний народ, Мірено, — почав я, роблячи крок їй назустріч. — Їм доводиться подорожувати, боротися з чудовиськами, допомагати людям… Тобі, наприклад, потрібна допомога?

Вона відступила, тримаючи перед собою ганчірку, як білий прапор. Я посміхнувся мудро й стомлено:

— Дитя моє, чарівники не такі, якими здаються… Поглянь на мене. Тобі здається, я молодий? Але я вже побачив таке, чого ти й уявити не можеш… Облиш свою ганчірку.