Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 4.2

— Ми можемо поговорити наодинці? — нарешті спитала вона.

— Діано! — білявка була явно проти цієї ідеї, та вона її не послухала, не зводячи з мене уважного погляду.

— Будь ласка, — повторила вона дещо втомлено.

Я підвівся, і Євген занервував. Він спробував мене спинити, сказав, що, як юрист, не радив би мені цього робити, та мені було байдуже.

— Звісно.

— Ми будемо тут, якщо знадобиться, — нагадав Марк, чи то для Діани, чи то для мене. В цьому, звісно, не було необхідності. Адже я не збирався їй шкодити.

Його дружина проводила нас засуджуючим поглядом.

Ми пройшли в кімнату, котра мала б стати її студією на якийсь час у разі згоди. Вона знаходилася на сонячному боці і добре провітрювалася. А ще вона була доволі простора.

З меблів у ній був зручний диван, книжкова шафа та стіл біля вікна… Якщо чесно, я просто не встиг її як слід облаштувати. Я нею майже не користувався. Та придбати нові меблі за необхідності — це не проблема.

Діана увійшла до кімнати, зробила декілька кроків і зупинилася біля вікна, склавши руки на грудях, спиною до мене. Вона мовчала, ніби збираючись з думками, і я не квапив її, даючи їй час.

— Якщо чесно, я не знаю що мені думати, — зітхнувши, зізналася вона, — Ви збрехали мені. Ви знайомі з моєю подругою за дуже дивних обставин. І це ваше замовлення викликає в мене багато питань. Для кого воно? Чому для вас так важливо, аби я працювала над цією картиною саме тут?

Вона нарешті озирнулася, і її гострий, мов лезо, погляд, пронизав мене.

— Як я маю вам довіряти?

— Ніяк, — хрипко мовив я, — В цьому світі ніхто не вартий цілковитої довіри.

Діана кліпнула. На мить в її очах проминуло здивування.

— Ви справді так вважаєте? — спокійно спитала вона.

Я розслаблено притулився плечем до стіни.

— Авжеж. Люди постійно брешуть, вдаючи тих, ким вони не є, намагаючись справити враження або досягти якоїсь іншої мети. Це тактика виживання.

Я помітив, як на мить їй ніби забракло повітря. Мої слова її зачепили.

Вона виглядала так, ніби збиралася заперечити, проте передумала, а тоді повільно кивнула.

— Можливо ви маєте рацію. Та я маю знати, з ким маю справу, якщо збираюся залишитися тут на певний термін.

— А ви збираєтеся?

— Я досі розмірковую, — не стала брехати вона, — Намагаюся оцінити ризики.

— Намагаєтеся зрозуміти, чи не маєте справу з божевільним?

Я легенько посміхнувся одним кутиком рота, однак Діана навіть не знітилася.

— Щось типу того. Ви досі не відповіли на жодне моє питання, пов’язане із цим замовленням, говорите загадками. Ви ніби кіт, що грає з мишею, доки йому не наскучить. Проте…

— Проте?

Я запитально вигнув брову, чекаючи, поки вона закінчить свою думку, та дівчина не поспішала. Вона зробила у мій бік повільний, впевнений крок, а тоді ще один, поки відстань між нами не скоротилася до двадцяти сантиметрів.

Ми стояли достатньо близько, щоб я міг роздивитися ластовиння на її шкірі й відчути легкий запах кави, що ніколи її не покидав.

Так, я знав, що вона збрехала, коли стверджувала, що ненавидить її. Це був лише привід для відмови.

— Вам варто знати, що я — не миша. І якщо ви гадаєте, що можете грати зі мною, ви про це пошкодуєте.

Вона дивилася на мене з викликом. Сміливо. Впевнено.

Здавалося, повітря навколо неї аж потріскувало від напруги.

Я не міг відвести від неї захопленого погляду, і справа була зовсім не у її фігурі, чи вдало підібраному одягу.

Яка ж вона неймовірна.

— Я ніколи не вважав вас мишею, — хрипко промовив я, шкодуючи, що ми знов перейшли на “ви”.

Діана підозріло примружитися, не надто вражена моїми словами.

— І хто ж я в такому разі?

Дівчина, що не закриє очі на те, як когось кривдять. Дівчина, що втрутиться, коли хтось кличе на допомогу. Дівчина, що здатна скрутити яйця багатому покидьку, незважаючи на наслідки, якщо він на це заслуговує. Смілива, рішуча, розумна. Дівчина, що знає собі ціну, і здатна себе захистити.

Дівчина, яка мені потрібна.

Я мав сказати це. Бо вона заслуговувала це почути. Та це було б надто дивно, враховуючи, що вона гадки не мала хто я такий. Навряд вона шукала якусь інформацію про мою сестру та її родину після того, що сталося. Я навіть не впевнений, що Діана її пам’ятала.

Тож натомість я посміхнувся і відповів:

— Неймовірна мисткиня зі скандальною репутацію… Так, — після короткої паузи додав я, — Я знаю, що про вас кажуть. І чому більше не кличуть на світські заходи. Знаю хто у цьому винен.

Вона напружилася, ще не до кінця розуміючи мою позицію щодо цього, однак їй вдалося зберегти обличчя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍