Коля Козак - Карта осінніх пригод, Коля Козак

Глава 22Глава 22: Ніч у млині

Мирон і Соломія вирішили залишитися у млині на ніч. Вони розстелили куртки на підлозі й сіли ближче один до одного. Всередині було прохолодно, а стіни тріщали від вітру.

— Думаєш, ця записка про печеру правдива? — запитала Соломія, вдивляючись у старий пожовклий папір.

— Не знаю, але ми ж уже далеко зайшли. Якщо зупинимось зараз, це буде марно, — відповів Мирон, розглядаючи темні кути млина.

Соломія кивнула. Раптом зовні почувся звук, схожий на чиїсь кроки. Вони насторожилися.

— Ти це чув? — тихо прошепотіла Соломія.

— Ага… — Мирон узяв у руки невеликий шматок деревини, готуючись захищатися.

Звук наблизився. Двері млина ледь чутно рипнули, ніби хтось до них торкнувся. Діти затамували подих.

— Це, може, вітер? — несміливо припустила Соломія.

— Вітер не ходить, — сухо відповів Мирон.

Тиша.

Раптом щось різко торохнуло за вікном. Мирон і Соломія підскочили на ноги.

— Може, це… наше цуценя? — прошепотіла Соломія, сподіваючись на краще.

Мирон, зібравшись із духом, повільно підійшов до дверей і відчинив їх. Ліхтарик освітив порожній двір млина. Вітер грався сухим листям, а дерев'яні дошки скрипіли під його подихом.

— Нікого, — з полегшенням сказав він, але серце все одно калатало.

Вони повернулися всередину й зачинили двері.

— Треба змінюватися, хтось має не спати й чергувати, — запропонував Мирон.

— Думаєш, тут небезпечно?

— Не знаю, але нехай буде так, щоб ми не пошкодували.

Соломія зітхнула.

— Добре. Я перша.

Мирон ліг, закрив очі, але заснути не міг. Його непокоїла думка про цуценя. Воно ж таке маленьке… Що з ним могло трапитися?

Кілька годин минули. Мирон неспокійно повертався у своєму імпровізованому спальному мішку. Соломія сиділа поруч, схрестивши ноги, і обережно світила ліхтариком на підлогу.

— Спи, я не дам нікому нас з'їсти, — жартома сказала вона, але Мирон лише хмикнув.

Десь за пів години вона почула глухий звук з боку дверей. Серце стиснулося, але вона змусила себе зберігати спокій. Вона тихо торкнулася Мирона, і він одразу прокинувся.

— Що таке?

— Там знову щось є… — прошепотіла вона.

Вони мовчки вслухалися. Тепер було чутно важке дихання. Немов хтось великий стояв за дверима.

— Це точно не вітер… — ледве вимовив Мирон.

Раптом почувся ще один звук — ніби хтось водив пазурами по дереву.

Соломія інстинктивно відступила назад.

— Це вовк? — пошепки запитала вона.

— Я не знаю… — Мирон стискав дерев'яну палицю, яку взяв раніше.

Хвилина тиші.

І раптом…

— ГАВ!

Серця дітей ледь не вистрибнули з грудей.

— Це ж наше цуценя! — вигукнула Соломія.

Мирон кинувся до дверей і різко їх відчинив. Біля порогу сиділо їхнє цуценя, його лапи були брудні, а шерсть злегка злиплася.

— Де ти був?! — Мирон обережно підняв його на руки.

Цуценя радісно заскиглило й лизнуло його в ніс.

— Я так переживала за тебе! — Соломія теж погладила його.

Цуценя зручно влаштувалося між ними, ніби ніде й не зникало. Мирон зауважив, що воно трішки тремтить.

— Напевно, заблукало, — припустила Соломія.

— Головне, що повернулося, — зітхнув Мирон.

Вони ще трохи посиділи, прислухаючись, чи немає поблизу інших звуків. Але все було тихо.

— Тепер можемо нормально поспати? — втомлено запитав Мирон.

— Сподіваюся, — зітхнула Соломія.

Вони влаштувалися ближче один до одного, взявши цуценя між собою. В цю ніч вони спали спокійніше. Адже тепер вони знову були разом.

Ранок прийшов швидко. Сонячні промені проникали крізь щілини у стінах млина. Мирон позіхнув і потягнувся.

— Пора вирушати, — сказав він, дивлячись на Соломію.

— Так, треба знайти печеру, — погодилася вона.

Цуценя весело загавкало, ніби підтримуючи їх.

Вони ще раз кинули погляд на млин, ніби прощаючись із цим місцем, і вирушили вперед у невідоме…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍