Донна Тартт - Таємна історія

Я повернувся до себе й побачив, що кімната вся якась срібляста й чужа від місячного сяйва, вікно й досі навстіж відчинене, а мій «Парменід» лежить на столі, розгорнутий на тій сторінці, де я закінчив його читати; поруч стояла недопита прочахла кава в одноразовій пластянці, придбана в буфеті внизу. У кімнаті відчувався холод, але вікно я не зачиняв. Натомість упав у постіль, не знімаючи черевиків і не вмикаючи світла.

Лежачи на боці, я не зводив очей із калюжки білого місячного світла на дерев’яній підлозі, а вітер шарпав завіси, довгі та бліді, немов привиди. Наче невидима рука намагалася дістатися крізь них до «Парменіда» й шаруділа його сторінками туди-сюди.

Я збирався поспати лише кілька годин, але схопився тільки наступного ранку й побачив, що вся кімната залита сонячним промінням, а годинник показує за п’ять дев’яту. Не поголившись, не розчесавшись і навіть не перевдягнувшись після вчорашнього вечора, я схопив зошит із грецького писемного мовлення, словник Лідделла-Скотта й побіг на заняття до Джуліана.

Якщо не рахувати його самого — Джуліан завжди показово спізнювався на кілька хвилин, — то всі вже давно зібралися. Ще в коридорі я чув їхню розмову, та варто було відчинити двері, як вони замовкли й подивилися на мене.

Якусь мить панувала абсолютна мовчанка, ніхто мені нічого не казав. І потім привітався Генрі:

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — відповів я. У ясному північному світлі вони всі мали свіжий вигляд людей, що добре відпочили й тепер дивувалися з моєї подоби; не зводили своїх прискіпливих поглядів, під якими я сором’язливо провів рукою по скуйовдженій чуприні.

— Друже, у мене враження, що ти сьогодні так і не привітався з бритвою, — звернувся до мене Банні. — Таке враження…

Тут відчинилися двері й зайшов Джуліан.

Того дня в нас виявилося справді багато аудиторної роботи, особливо в мене, бо відставав я від решти безбожно; по вівторках і четвергах можна було розслаблятися на парах із літератури чи філософії, але в усі інші дні тижня ми гарували над грецькою граматикою та письмом, що переважно становили неприховано тяжку до знесилення працю, якою зараз — значно старший і не такий старанний — я вже навряд чи змусив би себе займатися. Турбот мені було не позичати й крім тієї прохолодності, що знову, схоже, заразила моїх одногрупників, морозного духу солідарності, байдужих поглядів, якими вони, здавалося, просвердлювали мене наскрізь. Вони були вже розімкнули свій стрункий шерег, щоби прийняти мене до свого товариства, але зараз цієї прогалини для мене знову ніяк не розгледіти; складалося враження, немовби я повернувся в ту саму точку, з якої починав.

По обіді я збирався поговорити із Джуліаном під приводом перезарахування вже зароблених оцінок, але насправді мав на меті зовсім інше. Як грім із ясного неба я раптом збагнув, що моє рішення покинути все на світі заради греки — гарячкова афера, до якої я вдався з абсолютно нераціональних причин. Хіба я думав головою? Мені подобалася грецька мова, і мені подобався Джуліан, та мені навряд чи подобалися його учні, і хай там як, але я не впевнений, що хочу провести всі свої університетські роки та життя по тому, розглядаючи картинки з потрощеними κούροι[51] та обдумуючи грецькі частки. Два роки тому я вже зробив одне таке нерозважливе рішення, яке кинуло мене в кошмарний вир із хлороформованих кроликів та щоденних відряджень у морг, що тривав цілі дванадцять місяців і від якого я ледве втік. Нинішня ситуація не настільки погана, якщо з дрожем пригадати стару зоологічну лабораторію о восьмій ранку та посмикування банок із поросячими ембріонами, повторював я собі, не настільки погана. Та все одно я не міг спекатися думки про велику помилку, а про запис на старі предмети чи чергову зміну консультанта так пізно в семестрі навіть не могло бути мови.

Мабуть, я вибрався тоді до Джуліана для того, щоб освіжити свою заслаблу впевненість, а в моїх сподіваннях він мав відродити в мені почуття, які з’явилися в той перший день. І я глибоко переконаний, що йому б це вдалося, якби я тоді потрапив до нього на прийом. Але так сталося, що ми з ним так і не поговорили. Потрапивши на сходовий майданчик недалеко від його кабінету, я раптом почув голоси в холі й зупинився.

Джуліан розмовляв із Генрі. Жоден із них не почув, як я піднімався сходами. Генрі саме збирався йти; Джуліан стояв у відчинених дверях. Він супився й виглядав дуже серйозним, ніби вони обговорювали надзвичайно важливу справу. Моє марнославство — а радше параноя — взяло гору, і я припустив, що міг бути предметом їхньої розмови, а тому підкрався ближче й настільки далеко зазирнув за поворот у коридор, наскільки міг ризикнути.

Джуліан саме завершував свою тираду. Він відвернувся на якусь мить, а потім закусив нижню губу й поглянув на хлопця.

Тепер говорив Генрі. Тихо, але роздільно, з притиском.

— То мені варто зробити як належить?

На мій подив, Джуліан узяв обидві руки Генрі у свої:

— Тобі завжди варто робити як належить, і тільки так, — проказав він.

«Що, — подумалося мені, — в біса, тут відбувається?» Я стовбичив на верхній сходинці, намагаючись не подати ані звуку, пристрасно бажаючи зникнути, перш ніж вони побачать мене, але боявся поворухнутися.

На моє велике-превелике зачудування, Генрі нахилився й швидко, по-діловому поцілував Джуліана в щоку. Потім зібрався вже йти, але в якийсь момент розвернувся кинути щось наостанок, і в цю мить я щонайтихіше скрався сходами вниз, збившись на біг, коли дістався другого сходового майданчика та опинився за межами їх чутності.

Наступний тиждень видався напрочуд усамітненим та сюрреалістичним. Жовтіло листя, багато дощило і рано темнішало, у Монмут-Гаусі народ збирався внизу біля каміна, у якому палали дрова, тихо крадені поночі у викладацькому корпусі, розпивав теплий сидр та грів ноги в панчохах. Але я тільки ходив на заняття й назад до своєї кімнати, обминаючи ці затишні сцени при вогнищі та заледве говорячи з будь-ким, навіть із найбільш товариськими знайомими, хто постійно припрошував мене на спільні гуртожитські забави.

Гадаю тепер, коли притупилося відчуття новизни: я страждав на легку форму депресії від цілковитої чужості місця, в якому опинився, — дивна країна з дивних звичаїв людьми та непередбачуваною погодою. Мені здавалося, я занедужав, хоча зараз думаю, що це навряд чи було так; я просто постійно мерз і не міг спати, інколи засинаючи