Джеймс Джойс - Улісс

Полундри знайшлося чого понарозказувати. Він-бо не раз обплив мис Доброї Надії, боровся з мусонами, воно такі вітри, в китайських морях, і посеред усіх цих небезпек пучини-нурти одна штука, виголосив він, повсякчас вірно його рятувала, десь так він висловився, що святий образок завжди його спасав.

Потім вони подрейфували до тої катастрофи під Донтс-рок, яка спіткала оте нещасливе норвезьке суденце{863} — і хто б пригадав його назву? Аж поки візник, отой, що так дуже на Генрі Кемпбелла схожий, згадав: «Пальме»! навпроти Бутерстауна. Тоді в місті тільки й говорили про це (Альберт Вільям Квіл склав на цю тему пречудові вірші найрідкісніших вартощів, справжній шедевр, і видрукував їх у «Айриш Таймс»; хвилі перекочувалися через палубу, а на березі тисячні юрби людей переживали-співчували, кам’яніючи з жаху. Далі хтось щось мовив про той випадок, коли в пароплав «Леді Керне» зі Свонсі врізалася «Мона», що йшла зустрічним курсом, а на морі стояла непроглядна імла, й він потонув з усією командою, що скупчилася на палубі. І ніхто ніяк не допоміг. А капітан «Мони» сказав потім, мовляв, він боявся, що його шпангоути не витримають зіткнення. А з’ясувалося, що в її трюм ані краплини води не просочилось.

На цьому етапі сталася невеличка подія. Відчувши, що в нього накопичилася потреба віддати рифи, моряк підвівся зі свого місця.

— А дай-но мені перетнути твій траверс, друже! — звернувся він до свого сусіди, що саме переходив у стан блаженної дрімоти.

Торуючи собі путь важкою, забарною, незграбною ходою до дверей, він важко ступив гуп! униз зі сходинки, єдиної при вході, й взяв курс ліворуч. Поки моряк орієнтувався на місцевості, пан Блум, укмітивши, ще як той підводився, що в нього з кожної кишені стирчить по пляшці здогадно матроського рому (для потреб охолодження палаючого нутра), тепер побачив, як той добув пляшку, відкоркував чи відкрутив затичку й, приклавши горлечком до уст, потягнув добрячий ковток, і чути було, як забулькотіло. Невиправний Блум, проникливо запідозривши, чи старий комедіант не проробляє обманного маневру, а сам насправді хоче поволочитися за геть антипатичною проявою жіночого роду, котра, одначе, щезла безслідно та безповоротно, все-таки зумів, напружившись, видивитись, як той, належно збадьорений своїм ромовим забезпеченням, витріщається на бики та балки Окружного моста трохи приголомшено, позаяк від моменту його останнього сюди візиту споруда ця, звісно, разюче змінилася, і то на краще, набагато. Якась невидима Блумові особа (чи особи?) спрямувала морського вовка до чоловічого пісуару, з числа споруджених довкола, з відомою метою, Очищувальною Комісією, але минуло в німотній тиші зовсім небагато часу, як моряк, передумавши йти в той рейс, справив малу потребу просто на місці, після чого трюмні його води ще якусь хвильку дзюркотіли по бруківці, чим, очевидячки, потурбували коняку біля конов’язі.

Так чи інак, а копито тупнуло, опустившись на нове місце. Брязнула збруя. Легенько потривожений у своїй халабуді біля жарівні з непогасним вугіллям сторож міських кругляків, хоч як він низько опустився і від найменшого шереху підскакував, виявився в суворій дійсності не ким іншим, як згаданим вище Гумлеєм, що перебивався нині на парафіяльній допомозі, а цю тимчасову роботу дав йому Пет Тобін, за всією людською вірогідністю з людського співчуття, та й знайомство ж давнє, — отож сторож заворушкався у своїй комірчині, перш ніж спокійно розпружитися у Морфеєвих обіймах. Воістину яскравий приклад того як тяжкі часи щонайсуворішим робом закрутили у своїй крутняві шаленій хлопця з добропристойної родини котрий усеньке дотеперішнє життя своє купався в достатку мов вареник у сметані якось-то йому навіть упало мов з неба сто фунтів прибутку на рік але ж у нього в найослішого осла все те втекло чи протекло мов вода крізь пальці. Й ось він сидить голий як бубон, і це після того як бувало заливав усе місто алкоголем а тепер як хоч так і скоч бо й найнещасніший жебрак за тебе багатший. П’є, коли гроші є, що й казати, і це лише ще один зайвий урок, адже міг би завиграшки штовхати якусь велику справу, якби — але тут, звісно, велике «якби» — спромігся дати раду злощасній своїй пристрасті.

А тим часом усі голосно оплакували занепад ірландського судноплавства, і далекого, й каботажного, бо це ж дві сторони однієї медалі. В бухті Александри зійшов зі стапелів корабель для Палгрейва Мерфі, єдиний спуск на воду за цей рік. Воно то правда, гавані ніде не поділись, але коли в них заходили кораблі?

Бувають, знаєте, катастрофи й ката строфи, прорік господар, який, певне, був au fait[421].

І ось що хотів би він з’ясувати: чому той корабель наскочив прямісінько на єдину скелю в усій Галвейській бухті, коли містер Вортінгтон (чи хтось із подібним прізвищем, як там його) просував проект Галвейського порту, га? Поспитайте капітана тієї посудини, порадив він публіці, скільки англійський уряд утихаря дав йому за таку послугу хабаря? Капітана Джона Лівера{864} з Ліверського маршруту.

— Правду ж я кажу, шкіпере? — звернувся він до моряка, що пихкотів зворотним курсом після усамітненого узливання та інших своїх операцій.

Цей же достойник, на льоту підхопивши уривок фрази чи пісні, ревнув щось ніби музичне, зате дуже завзято: чи то матроський наспів, чи ще щось, чи то в секунду, чи в терцію. Чутке вухо пана Блума уловило потім, як він відхаркує, очевидячки, тютюнову жуйку (отож вона й була), тож він, як можна здогадатися, примоцював її в своєму кулаці, поки ото заливав та відливав, а вже тоді, після згаданої вогняної вологи, вона йому засмакувала надто кисло. Одне слово, після успішного свого заливання-відливання він уломився в двері, наганяючи на товариство атмосферу спиртних випарів і на відчай душі горланячи, мов щирий океансько-окаянський волоцюга, якому море по коліна:

Сухарі на шхуні — поламаєш зуби,

Солонина солоніш жони Лота дупи.

Ох, Джонні Лівере!